Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Про що це ви? — поспиталася Івіш.

Вона дивилася на нього з холодною ненавистю.

— Це низько. Я навіть на думці такого не мала і… і мені начхати на це; воно мені й у голову не приходило…

— А що ж тоді? От подумайте: вперше в житті ви будете геть вільна, житимете, де захочеться, робити будете все, що забагнеться. Якось ви сказали мені, що хтіли б отримати ліценціят із філософії. То можете спробувати: ми з Борисом допоможемо вам.

— Чому ви хочете зробити мені добро? — спиталася Івіш. — Я ж нічого для вас не зробила. Я… я завжди була нестерпна з вами, а ви тепер мене жалієте.

Матьє завагався, потім, одвернувшись, відказав:

— Я не можу змиритися з тим, що більше вас не побачу.

Запала мовчанка, потім Івіш невпевнено запитала:

— Ви… ви хочете сказати, що це… що робите це від еґоїзму?

— Від чистого еґоїзму, — сухо сказав Матьє, — мені хочеться знову побачити вас, от і все.

І зважився обернутися до неї. Вона дивилася на нього, піднявши брови й розтуливши рота. Потім зненацька знову розслабилася.

— Тоді я, може, і прийму вашу пропозицію, — байдуже сказала вона. — Ця справа стосується вас безпосередньо, так що побачимо. До того ж, ви маєте слушність: не має значення, звідки надходять гроші.

Матьє відітхнув. «Слава богу!» — подумалося йому. Та полегшення не було: обличчя Івіш було так само похмуре.

— Як ви поясните це своїм батькам? — поспитався він, щоб упевнитися в досягнутому.

— Та скажу що-небудь, — невизначено буркнула Івіш. — Мені або повірять, або ж ні. Якщо платять не вони, то яке це має значення?

Вона похнюпилася.

— Туди все одно треба повернутися, — сказала вона.

Матьє ледве погамував роздратування.

— Таж ви знову сюди повернетеся!

— О, — сказала вона, — це так нереально… Я кажу ні, кажу так, але мені в це не віриться. Все воно у далекому майбутньому. А в Лаоні я буду вже завтра ввечері.

Вона доторкнулася до горла і додала:

— Воно прямо тут відчувається. Та й пора вже пакувати валізи. Там цілу ніч треба поратися.

Вона підвелася.

— Чай, напевне, вже запарився. Ходімо вип'єм по чашці.

Вона налляла чаю. Він був чорний, мов кава.

— Я писатиму вам листи, — сказав Матьє.

— Я теж, — відказала вона. — Та в мене не буде чого вам сказати.

— Опишете мені ваш дім, кімнату. Мені хотілося мати спромогу уявити вас там.

— О ні! — вигукнула вона. — Я не хочу про це писати. Досить буде того, що я там житиму.

Матьє згадав сухі короткі листи, які Борис надсилав Лолі. Та тільки на мить: він поглянув на руки Івіш, на її гострі шарлатові нігті, на худорляві зап'ястя й подумав: «Я знову побачу її».

— От же чудернацький цей чай, — сказала Івіш, ставляючи чашку на столі.

Матьє здригнувся: хтось подзвонив у двері. Він нічого не сказав: сподівався, що Івіш не почула.

— Послухайте! Хтось наче подзвонив? — запитала вона.

Матьє притулив пальця до вуст.

— Ми ж домовилися, що не відчинимо, — прошепотів він.

— Та ні ж бо! Ні! — голосно сказала Івіш. — А, може, це щось важливе, відчиняйте хутчій.

Матьє подався до дверей. Він думав: «Вона боїться бути у змові зі мною». Він відчинив двері, коли Сара вже хотіла було подзвонити вдруге.

— Добрий вечір, — ледве зводячи подих, сказала вона. — Гарно ви змусили мене побігати. Маленький міністр передав, що ви телефонували, і я побігла, навіть капелюшка не встига надіти.

Матьє з жахом дивився на неї: у своєму тісному темно-зеленому костюмі, з усмішкою, котра виказувала всі її гнилі зуби, з розкуйовдженими кісьми і виразом нездорової доброти на обличчі вона просто-таки випромінювала нещастя.

— Добрий вечір, — хутко відказав він, — знаєте, в мене тут…

Сара дружньо відштовхнула його і зиркнула через його плече.

— Хто це тут? — з жадібним інтересом поспиталася вона. — А, Івіш Серґіна. Як ся маєте?

Івіш звелася і зробила щось на кшталт реверансу. В неї був розчарований вигляд. Втім, у Сари теж. Івіш була єдина, кого Сара просто терпіти не могла.

— Яка ж ви худесенька, — сказала Сара. — Їй-богу, ви мало їсте, а це нерозумно.

Матьє сів напроти Сари і пильно глянув їй у вічі. Сара зареготалася.

— Ось Матьє докірливо дивиться на мене, — весело сказала вона. — Не хоче, щоб я розбалакувала про режим харчування.

Вона обернулася до Матьє.

— Запізно я повернулася, — сказала вона. — Вальдмана неможливо було знайти. Він усього лиш двадцять днів у Парижі, а вже вліз у цілу купу темних справ. Я зловила його тільки десь о шостій.