Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Ось диван, — сказав він. — Ляжте.

Івіш мовчки вклалася на дивані.

— Хочете чаю?

— Мені зимно, — поскаржилася Івіш.

Матьє знайшов свій плед і вкрив її. Івіш заплющила очі й поклала голову на подушку. Вона страждала, на її чолі, біля перенісся, прорізалися три вертикальні зморшки.

— Хочете чаю?

Вона не відповідала. Матьє взяв електричного чайника і пішов налляти в нього води з крана. У шафці він знайшов висхлу половинку цитрини, вона була майже як шкло, з твердою шкуринкою, та якщо добре придушити, то з неї можна було вичавити одну чи дві сльозини. Він поклав її на тацю, де вже стояли дві чашки, і повернувся до кімнати.

— Я поставив чайника, — сказав він.

Івіш не відповіла: вона спала. Матьє присунув стільця до дивана і вмостився на ньому, намагаючись не вчиняти шуму. Три зморшки вже щезли, чоло було гладеньке і чисте, Івіш посміхалася із заплющеними очима. «Яка ж вона юна!» — подумав Матьє. Всю свою надію вклав він у цю дитину. Вона була така квола, така легенька на цьому дивані: вона нікому не могла допомогти, навпаки, їй треба було допомагати жить на білому світі. А Матьє не міг допомогти. Івіш поїде до Лаону, там вона здичавіє за зиму або за дві, а потім знайдеться якийсь хлоп'яга, як водиться, молодий, і забере її. «Ну, а я одружуся із Марсель». Матьє підвівся і, м'яко ступаючи, пішов поглянути, чи не закипів чайник, потім вернувся і сів біля Івіш, він ніжно дивився на це мале, хоровите й осквернене тіло, яке уві сні видавалося таким шляхетним; він думав про те, що кохає Івіш, і був здивований, бо кохання його не давало про себе знати, воно не було якимсь особливим піднесенням чи іншим почуттям, радше воно було непорушним прокляттям на обрії життя, провісником лиха. В чайнику забурхала вода, й Івіш розплющила очі.

— Я зроблю вам чаю, — озвався Матьє. — Хочете?

— Чаю? — розгублено поспиталася Івіш. — Та ви ж не тямите, як його робити.

Вона долонями нагорнула коси на щоки і підвелася, продираючи очі.

— Дайте пачку, — звеліла вона, — я приготую вам російський чай. Тільки ж для цього потрібен самовар.

— У мене тільки чайник, — простягаючи їй пачку, сказав Матьє.

— Ого, та ще й чай цейлонський! Що ж, тим гірше.

Вона почала поратися біля чайника.

— А чайничок для запарювання?

— Тож бо й воно, — сказав Матьє. І побіг на кухню.

— Дякую.

Вигляд у неї був так само понурий, та вона трохи пожвавішала. Ось вона налляла води в чайничок і за кілька хвиль сіла.

— Нехай запариться, — сказала вона.

Запала мовчанка, потім вона знову обізвалася:

— Не подобається мені ваше помешкання.

— Так я і думав, — посміхнувся Матьє. — Та якщо ви трохи отямитеся, то ми зможемо вийти надвір.

— А куди нам іти? — поспиталася Івіш. — Ні, — покрутила вона головою, — мені приємно тут. Всі ті кав'ярні кружеляють увіччю; ну, а люди, це просто жах якийсь. Тут негарно, зате спокійно. Можете завісити штори? Ми засвітим оцю лампадку.

Матьє підвівся. Він зачинив віконниці і порозв'язував шнури. Важкі зелені штори поволі стулилися. Він засвітив лампу на столику.

— Ось і ніч, — зачаровано мовила Івіш.

Вона відкинулася на подушки дивану.

— Як затишно, таке враження, наче днина вже скінчилася. Мені хотілося б, аби вже смеркло, коли я вийду звідси, я боюся знову побачити білий день.

— Ви будете тут, скільки вам захочеться, — сказав Матьє. — До мене ніхто не повинен прийти. Навіть якщо і прийде хтось, то ми йому не відчинимо. Я геть вільний.

Це була неправда: об одинадцятій вечора на нього чекала Марсель. Нехай чекає, розлючено подумалося йому.

— Коли ви їдете? — поспитався він.

— Завтра. Потягом ополудні.

Якусь хвилю Матьє мовчав. А потім обізвався, пильнуючи за своїм голосом:

— Я проведу вас на вокзал.

— Ні! — відрубала Івіш. — Це такий жах, ці слиняві прощання, вони тягнуться неначе ґума. Крім того, я буду з ніг падати від утоми.

— Як хочете, — сказав Матьє. — Ви телеґрафували батькам?

— Ні. Я… Борис хотів це зробити, та я не дала йому.

— Тоді вам потрібно самій повідомити їх.

Івіш похнюпилася.

— Авжеж.

Запала мовчанка. Матьє дивився на похнюплену голову Івіш і її тендітні плечі: йому здавалося, ніби вона потроху вже покидає його.

— Виходить, — сказав він, — це наш остатній вечір у цьому році?

— Ха, — іронічно захихотіла вона, — у цьому році!

— Івіш, — сказав Матьє, — ви не повинні… По-перше, я приїду до вас у Лаон.

— І не думайте. Все, що стосується Лаону, таке мерзенне…