Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— На перехрестя Вавен, — сказав він.

Він знову сів у таксі. Руки його тремтіли: він застромив їх до кишень. Таксі обігнуло фонтан Медічі, й Матьє уздрів Ренату, італійську подругу Івіш. Вона виходила з Люксембурзького саду з портфелем під пахвою.

— Зупиніть! Зупиніть! — погукав Матьє водієві. Він вистрибнув із таксі й побіг до неї.

— Ви не бачили Івіш?

Рената зробила суворе обличчя.

— Добридень, пане, — сказала вона.

— Добридень. Ви не бачили Івіш?

— Івіш? — перепитала Рената. — Бачила.

— Коли?

— Десь годину тому.

— Де?

— У Люксембурзькому саду. Вона була з чудернацьким товариством, — трохи бундючно сказала Рената. — Ви знаєте, що її не прийняли, бідолашку?

— Авжеж. Куди вона пішла?

— Вони хтіли піти на танці. Здається, в «Тарантул».

— Де це?

— На вулиці Мосьє-ле-Пренс. Ви побачите, там крамниця грамплатівок, а танцювальна зала в підвалі.

— Дякую.

Матьє ступнув кілька кроків, потім повернувся.

— Даруйте, я забув попрощатися з вами.

— До побачення, пане, — сказала Рената.

Матьє повернувся до авта.

— Вулиця Мосьє-ле-Пренс, це за кілька кроків звідціля. Їдьте поволі, я вас зупиню.

«Аби лиш вона була ще там! Я загляну в усі танцювальні майданчики Латинського кварталу».

— Зупиніть тут. Зачекайте мене хвилину.

Матьє увійшов до крамниці грамплатівок.

— Де «Тарантул»? — поспитався він.

— У підвалі. Спустіться східцями.

Матьє спустився вниз, вдихнув прохолодне і плісняве повітря, штовхнув стулку оббитих шкірою дверей і здригнувся, наче його вдарили кулаком під дихало: Івіш була там, вона танцювала. Він притулився до одвірка і подумав собі: «Вона тут».

Це був порожній, чисто виметений підвал з рівними стінами. Яскраве світло падало з-під проолієних паперових плафонів. Матьє угледів десятка півтора накритих скатерками столиків, що губилися в глибині цього мертвого світлового моря. На брунатних стінах були розклеєні кавалки барвистого картону, що мали зображати екзотичні рослини, та картон уже покоробився від вологи, кактуси набрякли пухирями. Невидний програвач награвав пасодобль, і ця прихована мелодія робила цю залу ще більш голою і незатишною.

Івіш поклала голову на плече своєму партнерові і тісно пригорталася до нього. Танцював він добре. Матьє впізнав його: це був той високий чорнявий молодик, що супроводжував учора Івіш на бульварі Сен-Мішель. Він вдихав пахощі її кіс і деколи цілував їх. Бліда мов крейда, із заплющеними очима, вона відкидала коси назад, а він щось шепотів їй на вухо; вони танцювали самі посеред майданчика. В глибині зали четверо молодиків і страшенно намазана дівчина ляскали в долоні й волали: «Давай! Давай!» Високий чорнявий молодик підвів Івіш до столика, обнімаючи її за стан, студенти метушилися круг неї й вітали її; у них був химерний вигляд, заразом фамільярний і бундючний; вони на відстані огортали її круглими, м'якими порухами. Нафарбована жінка поводилася стримано. Вона стояла, важка і млява, з непорушним поглядом. Потім вона запалила цигарку і мовила:

— Давай.

Івіш упала на стілець поміж молодою жінкою і білявим чоловічком з круглою борідкою. Вона реготалася, мов навіжена.

— Ні, ні! — горлала вона, розмахуючи руками перед обличчям. — Немає алібі! Не треба алібі!

Бородань запобігливо підвівся, поступаючись місцем вродливому чорнявому танцюристові. «Готово, — подумав Матьє, — за ним уже визнають право сидіти біля неї». Чорнявий красень начебто вважав це геть природним; втім, він єдиний з-поміж товариства видавався задоволеним.

Івіш показала пальцем на бороданя.

— Він тікає, бо я обіцяла його поцілувати, — регочучи, сказала вона.

— Дозвольте, — з гідністю сказав бородань, — ви не обіцяли мені, ви мені цим погрожували.

— Гаразд, не буду тебе цілувати, — сказала Івіш. — Поцілую я Ірму!

— Ви хочете поцілувати мене, крихітко Івіш? — здивовано втішилася молода жінка.

— Авжеж, гайда. — Івіш владно потягла її за руку.

Товариство здивовано розступилося, хтось м'яко і докірливо мовив: «Послухайте, Івіш!» Чорнявий красень холодно дивився на неї з тонкою посмішкою; він пантрував на неї. Матьє відчув якесь приниження: для цього елеґантного молодика Івіш була всього лиш здобиччю, він роздягав її досвідченим чуттєвим поглядом, вона була вже гола перед ним, він угадував її перса, стегна, запах її тіла… Матьє гостро стрепенувся і, насилу переставляючи ноги, попрямував до Івіш: він зловив себе на тому, що вперше ганебно бажав її через бажання іншого.