Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Прошу сідати, пані.

Він провів молодичку, легенько торкаючись її, до лавки, й вона сіла, підібгавши ноги.

— Я вже приходила, — сказала вона. — З приводу позики.

— Авжеж, пані, звичайно.

Чоловічок говорив їй просто в обличчя:

— Ви належите до службовців?

— Не я. Мій чоловік.

Вона почала порпатися у своїй сумочці; її не можна було назвати негарною, от тільки вигляд у неї був понурий та зацькований; чоловічок розглядав її, немов би смакуючи. Вона дістала із сумочки два чи три старанно згорнуті документи; він узяв їх, підійшов до зашклених дверей, щоб краще було видно, і довго їх вивчав.

— Дуже добре, — сказав він, повертаючи папери, — дуже добре. Двоє дітей? Ви така молода на вигляд… Їх так чекаєш, цих дітей, правда ж? А коли вони приходять на світ, то вносять трохи розладу в родинні фінанси. У вас зараз трохи сутужно з грішми?

Молодичка зашарілася, і чоловічок потер долоні.

— Що ж, — добротливо сказав він, — ми все владнаємо, все владнаємо, для того ми й сидимо тут.

Якусь хвилю він, посміхаючись, замислено дивився на неї, потім пішов. Молодичка вороже зиркнула на Матьє і почала нервово гратися замочком своєї сумочки. Матьє зробилося незатишно: він був серед спражнісіньких злидарів, це їхні гроші збирався він узяти, бляклі й сірі банкноти, від котрих тхне капустою. Він похнюпився і почав розглядати підлогу під ногами: йому згадалися шовковисті запахущі банкноти із Лолиної скриньки; це були зовсім інші гроші.

Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.

— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.

— Так.

Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.

— Пан?..

— Делярю.

— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?

Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.

— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.

— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати університетським викладачам. У ліцеї викладаєте?

— Так. У ліцеї Бюффона.

— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності… У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця…

Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.

— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?

— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.

Він трохи подумав і додав:

— Ні, мабуть, сім тисяч.

Він був приємно здивований. Йому подумалося: «Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується».

— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.

— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.

Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.

— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.

Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.

— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі… в 1905 році… батько і мати французи… Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.

— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?

Добродій начебто вельми здивувався.

— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.

— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?

Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.

— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.