Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Ми все казали одне одному…

— Це ти так гадаєш, — відказав Даніель. — Хіба можна казати все?

Матьє роздратовано стенув плечима. Та гнівався він передовсім на себе.

— А цей лист! — сказав він. — «Чекаємо ваших відвідин»! Мені здається, наче я відкриваю для себе іншу Марсель.

Даніель ніби злякався.

— Іншу Марсель, ого, як далеко ти зайшов! Послухай, не будеш же ти через цю дитячу витівку…

— Ти сам нещодавно докоряв мені, що я надто вже поважно сприймаю речі.

— Ти кидаєшся від одних крайнощів до інших, — сказав Даніель. І з виглядом сердечного розуміння провадив: — Ти надто покладаєшся на свої судження про людей. Ця маленька історія просто засвідчує, що Марсель набагато складніша, ніж тобі здавалося.

— Може, й так, — сказав Матьє. — Але тут є й інше.

Марсель була винна, і він боявся, що розгнівається на неї: не можна було втрачати довіри до неї саме сьогодні, сьогодні, коли він, можливо, повинен буде принести їй у жертву свою свободу. Йому потрібно поважати її, а то все буде надто прикрим.

— Втім, — сказав Даніель, — ми ввесь час хотіли тобі зізнатися, але так безглуздо було виглядати змовниками, що ми щоразу відкладали це на потім.

«Ми»! Він казав «ми», уявити собі, хтось міг казати йому «ми» про Марсель. Матьє неприязно подивився на Даніеля: настав час його ненавидіти. Та Даніель, як завше, обеззброював. Матьє гостро запитав:

— Навіщо ж вона оце так учинила, Даніелю?

— Та я ж тобі вже казав, — мовив Даніель, — попросив я її. До того ж, її, мабуть, бавило, ще в неї є своя таємниця.

Матьє похитав головою.

— Ні, тут щось інше. Вона добре знала, що робить. Навіщо ж вона це зробила?

— Ну, — сказав Даніель, — мені здається, не завжди зручно жити у твоєму сяєві. Вона хотіла знайти для себе темний куточок.

— Вона вважає, що я пригнічую її?

— Вона сказала цього мені навпрямки, але я так її зрозумів. Що ж ти хочеш, ти ж сила, — посміхаючись, додав він. — Май на увазі, що вона захоплюється тобою, твоїм принципом жити у шкляному будинку і постійно кричати про те, про що зазвичай мовчать; та це спустошує її. Вона не казала тобі про мої відвідини, тому що боялася, що ти посягнеш на її почуття до мене, що ти змусиш дати їм наймення, що зруйнуєш їх, аби потім видавати їй крихтами. Ти ж знаєш, почуття потребують таїни… Це щось крихке, вкрай невизначене…

— Це вона тобі так сказала?

— Так. Вона мені так сказала. Вона сказала: «Мені подобається, що з вами я геть не знаю, куди йду. З Матьє це знаєш завжди».

«З Матьє це знаєш завжди». Так само й Івіш: «З вами ніколи не боїшся чогось непередбаченого». Матьє аж занудило.

— Чому ж вона ніколи не казала мені про це?

— Вона вважає, це тільки тому, що ти ніколи не запитував у неї.

Це була таки правда, Матьє понурив голову: щоразу, як треба було заглибитися в почуття Марсель, його охоплювали нездоланні лінощі. Помітивши тінь в її очах, він тільки знизував плечима: «Та де ж пак! Якби щось було, то вона сказала б мені, вона ж бо каже мені про все. І це я називав вірою в неї. Я сам усе зіпсував».

Він стрепенувся і гостро запитав:

— Чому ж ти кажеш мені про це сьогодні?

— Колись же треба було сказати.

Ця ухильна відповідь немов би підстьобнула його допитливість: Матьє не хотів, щоб його пошили в дурні.

— Чому ж сьогодні й чому ти? — допитувався він. — Було б… природніше було б, якби вона сказала мені перша.

— Ну, — Даніель вдав із себе спантеличеного, — може, я помилився, та я… мені здалося, що тут ідеться про ваші спільні інтереси.

Добре. Матьє напружився: «Готуйся до головного удару, це щойно початок». Даніель додав:

— Хочу сказати тобі правду: Марсель не знає, що я тобі все розповів, і ще вчора вона не була впевнена, що відразу ж поставить тебе до відома усіх цих справ. Ти зробиш мені велику послугу, якщо приховаєш від неї цю нашу розмову.

Матьє мимохіть зареготався.

— Ось ти й викрив себе, Сатано! Ти скрізь сієш секрети. Ще вчора ти змовлявся з Марсель супроти мене, сьогодні ж просиш мене бути змовником проти неї. З тебе такий чудернацький зрадник.

Даніель посміхнувся.

— В мені геть нічого немає від Сатани. На цю розмову наштовхнув мене величезний неспокій, котрого дізнав я учора ввечері. Мені здалося, ніби між вами постало якесь поважне непорозуміння. Звичайно, Марсель надто горда, щоб самій сказати тобі про це.

Матьє міцно стиснув келиха: він почав розуміти.

— Це з приводу вашої… — Даніель затнувся і соромливо докинув: — З приводу вашої прикрости.