Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Ти кепкуєш із мене.

Даніель підвів очі й понуро глянув на Матьє.

— Матьє! — найглибшим своїм голосом мовив він. — Як би там не було, а ти повинен визнати, що я ніколи не дозволяв собі анінайменшого жарту з приводу ваших стосунків з Марсель, вони надто дорогі для мене.

— Я й не кажу цього, — погодився Матьє, — не кажу. І все-таки зараз ти жартуєш.

Даніель знесилено опустив руки.

— Гаразд, — сумовито сказав він. — Не будемо про це.

— Ні, ні, — сказав Матьє, — продовжуй, це дуже цікаво, просто я не вірю тобі, от і все.

— Ти не полегшуєш моє завдання, — докірливо сказав Даніель. — Мені й так досить нелегко сповідати свою вину перед тобою. — Він зітхнув. — Мені хотілося б, щоб ти повірив мені на слово. Та якщо тобі потрібні докази…

Він дістав з кишені натоптаний купюрами гаманець. Матьє побачив гроші й подумав: «От мерзотник». Та якось лінькувато подумав, задля годиться.

— Поглянь, — сказав Даніель.

Він протягнув листа. Матьє взяв його до рук: це був почерк Марсель. Він прочитав:

«Як завше, ви маєте рацію, мій любий Арханґеле. То був барвінок. Та з того, що ви пишете, я не розумію ні слова. Якщо завтра ви зайняті, то приходьте у суботу. Матуся каже, що дуже сваритиме вас за цукерки. Приходьте ж хутчій, любий Арханґеле: ми з нетерпінням чекатимемо ваших відвідин. Марсель».

Матьє глянув на Даніеля. Він сказав:

— Виходить… це правда?

Даніель кивнув: тримався він прямо, понурий і коректний, мов секундант на дуелі. Матьє прочитав листа від початку до кінця. Він був датований двадцять другим квітня. «Це писала вона». Цей пишномовний, грайливий стиль так мало їй личив. Він збентежено потер кінчик носа, потім зареготався.

— Арханґел! Вона прозиває тебе арханґелом, мені й на думку таке б не спало. Радше вже грішний арханґел, щось таке, як Люципер. А ти ще й стару відвідуєш: повнісінький набір.

Даніель, здавалося, розгубився.

— Тим ліпше, — сухо сказав він. — А то я боявся, що ти розгніваєшся…

Матьє обернувся і невпевнено глянув на нього, він утямив, що Даніель розраховував на його гнів.

— Справді, — сказав він, — я мусив би розгніватися, це було б природно. Май на увазі: може, це ще прийде. Та зараз я просто приголомшений.

Він перехилив свого келиха, й сам дивуючись із того, що не дуже розгнівався.

— Й часто ти з нею бачишся?

— Нереґулярно, десь двічі на місяць.

— Але про що ж ви можете балакати?

Даніель здригнувся, й очі його зблиснули. Він мовив якомога вкрадливішим голосом:

— Ти що, хочеш запропонувати нам теми для розмов?

— Не гнівайся, — примирливо сказав Матьє. — Все воно настільки нове для мене, настільки несподіване… воно мене майже бавить. Та недобрих намірів у мене немає. Отож, це правда? Ви любите балакати? Та не злостися ж, прошу тебе: я намагаюся второпати, про що ж ви розмовляєте.

— Про все, — крижаним тоном сказав Даніель. — Либонь, Марсель не чекає від мене високих балачок. Та вона відпочиває, коли ми розмовляємо.

— Це просто неймовірно, ви такі різні.

Він усе не міг позбутися цього безглуздого видива: Даніель з його витонченою церемінністю, з його вкрадливими манерами і шляхетністю в стилі Каліостро, з його широкою африканською посмішкою, і Марсель напроти нього, напружена, незграбна й покірна… Покірна? Напружена? Не така вже й напружена: «Приходьте, Арханґеле, ми чекатимемо ваших відвідин». Й це написала Марсель, це вона вправлялася в цих недолугих люб'язностях. Вперше Матьє відчув, як його торкнулося щось таке, як гнів. «Вона брехала мені, — приголомшено подумав він, — цілісіньких шість місяців брехала». Він обізвався:

— Мене так дивує, що Марсель щось приховувала від мене…

Даніель не відповів.

— Це ти попросив її мовчати? — поспитав Матьє.

— Я. Мені не хотілося, щоб ти реґулював наші відносини. Та зараз, коли я її вже досить давно знаю, це не має великого значення.

— То це ти попросив її мовчати, — вже спокійніше повторив Матьє. І докинув: — А вона не заперечувала?

— Її дуже здивувало це прохання.

— Так, але ж вона не відмовилася.

— Ні. Вона не бачила в цьому нічого поганого. Пам'ятаю, вона засміялася і сказала: «Це питання сумління». Вона вважає, що я люблю оточувати себе таїною. — І додав із прихованою іронією, яка була дуже неприємна для Матьє: — Спочатку вона прозивала мене Лоенґріном. Потім, як бачиш, її вибір зупинився на Арханґелові.

— Ага, — сказав Матьє. Йому подумалося: «Він сміється з неї», й він відчув себе приниженим за Марсель. Його люлька погасла, він простягнув руку і механічно взяв оливку. Це було серйозно: він не почувався достатньо засмученим. Так, його охопило якесь розумове остовпіння, як ото буває, коли виявляєш, що помилявся геть у всьому… Та раніше в ньому було щось живе, й воно почало б кровити. Понурим голосом він просто мовив: