Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б… під вищі відсотки?

Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.

— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.

Він суворо додав:

— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?

— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.

— Що ж, дуже шкодую… — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?

Матьє подумав про Сару: «Вона обов'язково доб'ється відстрочки».

— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.

— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?

— Так.

— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.

Він підвівся і провів Матьє до дверей.

— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.

— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.

Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.

— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.

Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. «Ще одна невдача», подумав він. Надія була тільки на Сару.

Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.

— Телефон у глибині, праворуч.

Набираючи номер, Матьє пробурмотів:

— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.

— Гало, — сказав він, — гало, Сара?

— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.

— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?

— Вона вийшла.

— А-а! Кепсько… Не знаєте, коли вона повернеться?

— Не знаю. Щось передати?

— Та ні. Просто скажіть, що я телефонував.

Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. «Жиди завжди домовляться між собою», подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.

— Данфер-Рошро.

— Три талони, — відказав кондуктор.

Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. «А якщо жид не погодиться?» Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. «Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею». Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний швидкістю свого життя, він думав: «Моє життя вже не належить мені, моє життя — це всього лиш доля»; він дивився, як одна за другою постають величезні темні будівлі на вулиці Сен-Пер, дивився на своє життя, що проходило перед ним. Одружуватися, не одружуватися: «Тепер від мене це не залежить, або пан або пропав».

Прикро завищали гальма, й автобус зупинився. Матьє випростався і тривожно глянув на спину водія: вся його свобода знову ринула на нього. Він подумав: «Ні, ні, тільки не пан або пропав. Що б не сталося, а все воно має бути по моїй власній волі». Навіть якщо він піддасться на волю обставин, розгублений, охоплений відчаєм, навіть якщо його понесе у цьому вирі, немов старий лантух із вугіллям, то він сам вибере свою загибель: адже в нього є свобода, для всього свобода, свобода клеїти дурня або ж діяти механічно, свобода погоджуватися, свобода відмовляти, свобода викручуватися; одружуватися, кидати, роками тягнути це ядро, прикуте до ноги: він міг робити те, що йому хотілося, ніхто не мав права радити йому, Добро і Зло існували для нього лише тоді, коли він сам їх вигадував. Довкруг нього кружкома з'юрмилися предмети, вони чекали, не подаючи знаків, не даючи навіть найменшої вказівки. Він був сам посеред огрому страшенної тиші, без помочі й вибачення, засуджений раз і назавжди без можливости виправдання, приречений назавжди бути вільним.