Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Даніель зухвало посміхнувся.

— І ти, певна ж річ, відлупцював його, як гамана.

— О, підіть та запитайте! — ображено відказав Ральф. — Нас бачило, мабуть, душ із десять. «Давай-но вийдемо», сказав я йому. Там був Боббі й ще один чолов'яга, височенний такий, я бачив його колись із вами, Корбен, із бойні він. От цей паруб'яга виходить. «Ти що, — каже, — хочеш дати мені чосу, мені, сімейному чоловікові?» А я йому як затоплю! Зразу прямісінько в око, а потім ліктем. Отак! У мармизу! — Ральф зірвався на ноги, показуючи, як розгорталася бійка. Він крутився як веретено, вигинаючи свої зграбні міцні сідниці, обтягнуті голубими штаньми. Даніель відчув, що його охоплює лють, йому захотілося вдарити Ральфа. — Кров цебеніла з нього, як із кабана! — провадив Ральф. — Гуп! А потім за ноги та брязь об землю! Він так і заорав носом, цей сімейний чоловік!

Ральф замовк, грізний і набундючений, в ореолі своєї доблесті. Він скидався на якусь хижу комаху. «Їй-богу, я уб'ю його», подумав Даніель. Йому не дуже вірилося в усі ці балачки, та все-таки його принижувало, що Ральф повалив додолу тридцятирічного чоловіка. Він зареготався.

— Вдаєш із себе вояку, — насилу вимовив він, — та колись таки дістанеш своє.

Ральф теж зареготався, й вони підступилися одне до одного.

— Вояку я не вдаю, — відказав він, — та здорованів не боюся.

— То ти нікого не боїшся? — поспитав Даніель. — Еге? Зовсім нікого?

Ральф був червоний мов рак.

— Здоровані не такі вже й дужі! — відказав він.

— А ти? Ану покажи, який ти дужий, — штовхаючи його, запропонував Даніель.

Ральф на хвилю завмер із роззявленим ротом, потім очі його зблиснули.

— З вами я поміряюся силою. Просто так, звичайно, — хрипко сказав він. — Та вам не здолати мене.

Даніель ухопив його за пояс.

— А ось зараз побачимо, дитинко.

Ральф був гнучкий і міцний: під пальцями Даніеля перекочувалися молоді м'язи. Боролися вони мовчки, і Даніель почав тяжко дихати, йому невиразно здавалося, ніби він гладкий і вусатий. Ральфові вдалося його підняти, та Даніель пхнув його обома руками в обличчя, і Ральф його випустив. Вони знову стояли один напроти одного, посміхаючись і скипаючи від ненависти.

— А, так ви хочете битися? — якимсь чудернацьким голосом промовив Ральф. — Битися хочете, еге?

Зненацька він, нагнувши голову, кинувся на Даніеля. Даніель ухилився від удару і вхопив Ральфа за потилицю. Він уже захекався, а в Ральфа не видно було і сліду втоми. Вони знову зчепилися і закружляли посеред кімнати. Даніель відчув у роті гострий і гіркий присмак. «Треба кінчати з цим, а то він здолає мене». Він щосили пхнув Ральфа, але той утримався на ногах. Даніеля охопила шалена лють, він подумав: «Та я ж кумедний». Він хутко нагнувся, вхопив Ральфа за поперек, підняв його, жбурнув на ліжко і тут-таки упав на нього. Ральф відбивався і пробував навіть дряпатися, та Даніель ухопив його за зап'ястя і притиснув до подушки. Вони довгенько залишалися в цій позиції: Даніель ухоркався і не міг підвестись. Ральф був прикутий до ліжка, безсилий і розчавлений тягарем дорослого дядька, сімейного чоловіка. Даніель з утіхою дивився на нього: в очах Ральфа скипала ненависть, він був прегарний.

— І хто кого здолав? — захекано поспитав Даніель. — Хто ж кого здолав, синку?

Ральф відразу ж посміхнувся і насилу вимовив:

— Та ви ж силань, пане Ляліку.

Даніель відпустив його і звівся на ноги. Він засапався і відчував приниження. Серце гамселило, як навіжене.

— Колись був я силанем, — сказав він. — А тепер он захекався.

Ральф підвівся і поправив поправив комірець сорочки, подих його був нормальний. Він спробував було засміятися, та в очі Данієлеві не дивився.

— Подих то дрібниці, — сказав він, — треба тренуватися.

— Ти добре вмієш битися, — сказав Даніель, — та в нас велика вагова ріжниця.

Обоє збентежено засміялися. Данієлеві хотілося згребти Ральфа за горлянку і дати йому гарного ляпаса. Він одягнув піджак; мокра від поту сорочка відразу ж прилипла до тіла.

— Гаразд, — сказав він, — піду я. Бувай.

— До побачення, пане Ляліку.

— Я тут заховав для тебе дещо, — сказав Даніель. — Пошукай добре та й знайдеш.

Двері зачинилися, Даніель спустився східцями, ноги його були мов з вати. «Передовсім треба буде помитися, — подумалося йому, — помитися з ніг до голови». Коли він виходив надвір, в голову йому стрілила думка, од котрої він завмер на місці: вранці, перед тим, як вийти з дому, він поголився і залишив на коминку бритву з широко відкритим лезом.