Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Вона бігла головною вулицею й чула ще два чи три посвисти, далі нічого не було чути, і от головна вулиця теж зробилася в'язницею: тут нічого не відбувалося, фасади кам'яниць були сліпі й плоскі, всі віконниці зачинені, війна була в іншому місці. На мить вона сперлася на водяну колонку, її охопили неспокій і розчарування, та вона не знала, чого сподіватися: може, світанку, відчинених крамниць, людей, що будуть обговорювати події. Не було нічого: світло осявало у великих політичних містах посольства і палаци; а вона була ув'язнена в звичайній собі нічній пітьмі. «Завжди все відбувається деінде», — подумала вона, тупнувши ногою. Вона почула шурхіт: таке, наче хтось тихенько йшов за нею назирці. Вона затамувала подих і довго прислухалася, та звук той не повторився. Їй було зимно, од страху аж горло перехопило: вона вже подумала було, чи не краще було б вернутися додому. Та вона не могла повернутися, її кімната наганяла на неї жах; тут вона принаймні вона йшла під небом усіх людей, те небо поєднувало її з Берліном і Парижем. Вона почула позаду себе довге шкряботіння, й цього разу в неї вистарчило хоробрости обернутися. То був усього лиш кіт: вона угледіла його сяйливі зіниці, кіт перетнув бруківку справа наліво, то була недобра прикмета. Вона знову рушила своєю дорогою, звернула на вулицю Тьєр і, захекавшись, зупинилася. «Літаки!» Вони глухо дудоніли, мабуть, вони були ще десь далеко. Вона прислухалася: звук той не з неба линув. Сказати б… «Та звісно ж, — із досадою подумала вона, — це хтось хропе». То був нотаріус Леска, вона впізнала вивіску в себе над головою. Він хропів, а вікна були відчинені, вона не стрималася од сміху, а потім регіт її зненацька завмер: вони усі сплять. Я сама на вулиці, оточена сонними людьми, ніхто не бере мене до уваги.

Скрізь на землі вони або сплять, або готують у кабінетах свою війну, жоден з них не тримає в голові мого наймення. Але ж я тут! — обурено подумала вона. — Я тут, я бачу, я відчуваю, я існую так само, як і Гітлер!

За хвилю вона знову рушила вперед і дійшла до еспланади. Під Лаоном простягалася похмура долина. Вдалині вряди-годи блимали вогники, та вони її не заспокоювали; Івіш добре знала, що вони освітлюють: рейки, дерев'яні шпали, камінці та вагони на запасних коліях. В кінці долини був Париж. Вона зітхнула: якби він був охоплений вогнем, то на овиді сяяла б заграва. Вітер ляскав її по колінах пеленою сукні, та вона не рухалася з місця. «Париж там, він ще сяє од світла, може, це його остання ніч». Цієї самої миті якісь люди піднімаються і спускаються бульваром Сен-Мішель, інші прямують в «Дом», дехто з них, може, знає її й балакає до когось. «Остання ніч — а я тут, у цій чорній воді, й коли я стану вільною, то побачу там лише купу руїн і намети поміж камінням. Боже милий, — подумала вона, — Боже милий! Зроби так, щоб я могла побачити його останній раз». Вокзал був якраз під нею, ці червоні світлячки внизу східців; нічний потяг вирушав о третій двадцять. «У мене є сто франків, — переможно подумала вона. — У мене в сумочці сто франків».

Вона вже бігцем спускалася крутими східцями, Філіп бігцем спускався вулицею Монмартр, страхопуд, нікчемний страхопуд, то я страхопуд, еге? Ну, я вам покажу! Він вибіг на майдан; величезна темна галаслива пащека відкривалася на тому боці майдану, тхнуло капустою і сирим м'ясом. Він зупинився перед ґратами станції метра, покрай хідника стояли порожні ящики; під ногами в себе він побачив соломини і брудні сюди снували тіні. Івіш підійшла до віконця.

— Третій клас до Парижа.

— Туди й назад? — поспитався касир.

— Туди, — твердо відказала вона.

Філіп прокашлявся і щосили закричав:

— Геть війну!

Нічого не сталося, тіні так само снували у кав'ярні. Він склав долоні рупором і притулив їх до рота.

— Геть війну!

Його власний голос видався йому громом. Декілька тіней зупинилося, і він побачив, що до нього підходять люди. Їх було досить чимало, більшість була в кашкетах. Вони недбало наближалися і з цікавістю дивилися на нього.

— Геть війну! — гукнув він до них.

Вони були вже зовсім поруч; серед них були дві жінки й приємний на вигляд чорнявий молодик. Філіп з симпатією зиркнув на нього і заволав, не зводячи з нього очей:

— Геть Даладьє, геть Чемберлена, нехай живе мир!

Тепер вони оточили його, й він уперше за останні дві доби відчув, що йому добре. Вони дивилися на нього, піднявши брови, й нічого не казали. Він хотів було пояснити їм, що вони жертви капіталістичного імперіалізму, та голос його ніяк не міг зупинитися і знай волав: «Геть війну!» Це був справжнісінький переможний гімн. Він отримав дужого стусана у вухо і кричав далі, потім його садонули у писок і в праве око: він повалився на коліна й уже не кричав. Перед ним опинилася якась жінка, він бачив її коліна й черевички з плоскими каблуками, вона відбивалася і кричала: