Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Коли хтось так хоче мене, то це мене обурює. Послухайте, Марку, це ж сміх та й годі: завтра Гітлер, може, нападе на нас, а ви собі місця тут не знаходите од того, що я не хочу переспати з вами. Либонь, ви і справді нікчемний чоловік, якщо телесуєтеся через отаку молодичку, як я оце.

— Це моя справа, — розлючено відказав він.

— Але й моя теж: страх як не люблю, коли з мене роблять чортзна-що.

Запало мовчання. Люди — це худоба, словами вони прикривають інстинкт. Вона стежила за ним краєм ока: от і все, зараз він охляне. Риси його зів'яли, найтяжчий момент іще попереду; якось у «Мелодії» він заплакав. Він розтулив було рота, й вона хутко сказала:

— Замовкніть, Марку, прошу вас: зараз ви або дурницю бовкнете або якусь гидоту.

Він не почув її; він хитав головою ліворуч і праворуч, вигляд у нього був рокований.

— Ірено, — неголосно сказав він, — я незабаром поїду.

— Поїдете? Куди?

— Не вдавайте дурепу. Ви зрозуміли куди.

— Та й що?

— Я гадав, що для вас це щось означає.

Вона не відповіла: вона уважно дивилася на нього. За хвилю він знову озвався, одвернувшись:

— В чотирнадцятому році багато жінок віддавалися закоханим у них чоловікам, лише тому що ті йшли на війну.

Вона мовчала; в Марка затремтіли руки.

— Ірено, для вас це така дрібниця, а для мене воно мало б таку вагу, надто ж у такий момент…

— Мені воно анідесь, — урешті сказала вона.

Він різко обернувся до неї.

— А нехай йому всячина! Я ж за вас іду воювати!

— Негідник! — вигукнула Ірена.

Він відразу ж охляв; очі його почервоніли.

— Мені нестерпно думати, що я десь там здохну, так і не оволодівши вами.

Ірена підвелася.

— Ходімо потанцюємо, — сказала вона.

Він покірно підвівся, й вони почали танцювати. Він притиснувся до неї; він прокружляв її всією залою, аж раптом їй перехопило подих.

— Що з вами? — поспитався він.

— Нічого.

Вона щойно угледіла Філіпа, він слухняно сидів поруч із якоюсь креолкою, досить вродливою, та не дуже молодою. «Він був тут! Поки його скрізь шукали, він був тут!» Вона помітила, що він трохи блідий, попід очима темні кола. Вона штовхнула Марка в гущу танцюючих пар: їй не хотілося, щоб Філіп її побачив. Оркестра перестала грати, й вони повернулися до столика. Марк втомлено опустився на лаву. Ірена теж хотіла було сісти, аж побачила, що до муринки нахилився якийсь чоловік.

— Сідайте, — сказав Марк. — Не люблю, коли ви стоїте.

— Хвилинку! — нетерпляче сказала вона.

Муринка лінькувато підвелася, і чоловік обняв її. Філіп якусь мить дивився на них із зацькованим виглядом, Ірена відчувала, що серце мало не вискакує в неї з грудей. Зненацька він схопився з місця і подався надвір.

— Вибачте, я на хвильку, — сказала Ірена.

— Куди це ви?

— До вбиральні. Влаштовує?

— Ви зробите вигляд, ніби йдете туди, а потім ушиєтеся.

Вона показала на свою сумочку на столі.

— Он моя сумочка залишається.

Марк щось буркнув замість відповіді; вона перетнула танцювальний майданчик, відпихаючи плечем танцівників.

— Вона з глузду з'їхала! — сказала якась жінка.

Марк підвівся, вона почула, як він гукнув:

— Ірено!

Та вона була вже надворі: так чи так йому треба буде ще п'ять хвилин, аби розрахуватися. Вулиця була темна. «От халепа, — подумала вона, — я згубила його». Та коли її очі звикли до сутіні, вона побачила, як він попрямував попід мурами в напрямку вулиці Трініте. Вона побігла услід. «Дідько з нею, з сумочкою; там пудрениця, сто франків і два листи від Максима». Вона вже не нудьгувала. Так вони пробігли кроків зі сто, а потім Філіп так різко зупинився, що Ірена злякалася, що налетить на нього. Вона хутко накинула гак, випередила його й, підійшовши до дверей якогось будинку, двічі подзвонила. Двері відчинилися, коли Філіп проходив попри неї. Вона хвильку зачекала, потім щосили тріснула стулкою дверей, немовби зайшла досередини. Тепер Філіп ішов помалу, і простувати назирці було завиграшки. Вряди-годи його поглинала темрява, а потім він знову виринав із неї, оподаль, під світляним дощем ліхтарні. «Оце забава», — подумалося їй. Вона страх як полюбляла стежити за кимось; бувало, цілі години йшла вона за геть незнайомими людьми.

На бульварах було ще чимало люду, й було видніше од кав'ярень і вітрин. Філіп знову зупинився, та Ірена не дала застукати себе зненацька; вона зачаїлася позад нього в темному закутку й почала чекати. «Мабуть, у нього тут побачення». Він обернувся до неї, обличчя його було бліде; раптом він заговорив, і вона подумала було, що він упізнав її; та вона була певна, що він не міг побачити її. Він ступнув крок назад і щось пробурмотів; у нього був затурканий вигляд. «Він ума рішився», — подумалося їй.