Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Івіш метнулася до дверей і відчинила їх: вона зіткнулася віч-на-віч із батьком, вигляд у нього був урочистий і веселий.

— Що ти співаєш? — люто вигукнула вона. — Що це ти дозволяєш собі?

Він глянув на неї з усмішкою розуміння.

— Зачекай, — сказав він, — зачекай-но трохи, жабенятко моє, ми ще побачимо нашу Святу Русь.

Грюкнувши дверима, вона повернулася до своєї кімнати. «Начхати мені на Святу Русь, я не хочу, щоб зруйнували Париж, і якщо вони дозволять собі щось таке, то побачиш, як французькі літаки полетять бомбувати твій Мюнхен!»

Звуки кроків затихли в коридорі, все огорнула тиша. Івіш напружено стояла посеред кімнати, намагаючись не дивитися в дзеркало. Зненацька пролунало троє наполегливих посвистів знадвору, з вулиці, вона затремтіла всеньким тілом. Надворі. На вулиці. Все відбувалося надворі: її кімната була в'язницею. Її життям розпоряджалися скрізь, на півночі, на сході, на півдні, скрізь у цій отруєній ночі, прошитій блискавками, наповненій шепотінням і змовами, та тільки не тут, де була вона ув'язнена і де таки нічого не відбувалося. Руки й ноги її затремтіли, вона взяла сумочку, провела гребінцем по косах, безгучно відчинила двері й вислизнула назовні.

Надворі. Все надворі: дерева на набережній, дві кам'яниці біля мосту, які ружують ніч, застиглий галоп Генріха IV над моєю головою — все, що важить. Всередині геть нічого, навіть диму немає, нічогісінько немає всередині, нічого. Я — ніщо. Я вільний, подумав собі він, відчуваючи, як пересохло у роті.

Посеред Нового мосту він зупинився і зареготався: цю свободу я шукав дуже далеко; а вона була так близько, що я не міг її бачити, не міг до неї доторкнутися, вона була тільки мною. Я — моя свобода. Він сподівався, що настане такий день, коли його переповнить радість, наскрізь прошиє блискавиця. Та не було ні блискавиці, ні радости: тільки ця злиденність, ця порожнеча, охоплена запамороченням перед самим собою, ця тривога за те, що його власна прозорість заважає побачити самого себе. Він простягнув руки і легенько провів ними по каменю балюстради, він був нерівний, порепаний, мов закам'яніла губка, ще тепла від пополуденного сонця. Ось він, цей камінь, величезний і масивний, він ховає в собі розчавлене безгоміння, стиснутий морок, який становить собою сутність речей. Ось він, повнота. Йому хотілося б зачепитися за цей камінь, розплавитися в ньому, наповнитися його непрозорістю, його супокоєм. Та камінь не міг стати йому в пригоді: він був зовні, назавжди. І все ж таки руки його були на білій балюстраді: коли він дивився на них, то йому здавалося, ніби вони з бронзи. Але якраз тому що він міг на них дивитися, вони йому не належали, то були вже руки іншого, зовні, як дерева, як відкиди, що дрижали на поверхні Сени, відрізані руки. Він заплющив очі, й вони знову стали його: біля теплого каменя був лише кислий і звичний присмак, насилу відчутний присмак мізерної мурашки. Мої руки; неоціненна віддаль, яка відкриває мені речі й назавжди відокремлює мене від них. Я ніщо, в мене нічого немає. Так само невіддільний від світу, як і світло, й одначе такий самий вигнанець, як і світло, що ковзає поверхнею каміння й води, тож ніколи мене ніщо не зачепить мене й не замулить піском. Зовні. Зовні. Поза світом, поза минулим, поза самим собою: воля — це вигнання, і я приречений бути вільним.

Він ступнув кілька кроків, знову зупинився, сів на балюстраду й поглянув, як біжить вода. Що ж робити мені з цією свободою? Що ж робити мені з самим собою? Його будучність націлили на чіткі завдання: вокзал, потяг до Нансі, казарма, володіння зброєю. Та ні ця будучність, ні ці завдання йому вже не належали. Йому вже ніщо не належало: війна переорювала землю, та була не його війна. Він був сам-самісінький на цьому мосту, сам на цілому світі, й ніхто не міг віддати йому наказ. «Я вільний ні для чого», — втомлено подумалося йому. Жодної признаки ні на землі, ні на небі, предмети цього світу були геть поглинуті своєю війною, вони обертали на схід свої численні голови, Матьє біг поверхнею речей, і вони не відчували того. Забутий. Забутий мостом, який байдуже тримав його на собі, забутий цими дорогами, які бігли до кордону, забутий цим містом, яке поволі підіймалося, щоб угледіти на обрії пожежу, яка його не стосувалася. Забутий, незнаний, самісінький: запізнілий; всі мобілізовані вирушили до своїх частин ще позавчора, йому не було чого тут робити. Чи поїду я потягом? Це не має значення. Поїхати, лишитися, втекти: не ці дії ставляють на кін його свободу. І все ж таки треба було ризикнути нею. Він ухопився обома руками за камінь і схилився над водою. Однісінький стрибок — і вода поглине його, і його свобода стане водою. Супокій. А чом би й ні? Це безіменне самогубство теж буде абсолютом. Законом, вибором, мораллю. Єдиний, незрівнянний учинок, який на мить осяє міст і Сену. Досить лише трохи нижче схилитися, і він обере вічність. Він схилився, та руки не відпускали камінь, вони тримали на собі всю вагу його тіла. Чом би й ні? В нього не було особливої причини топитися, та не було й особливої причини, щоб завадити цьому. А цей учинок лежав тут, перед ним, на чорній воді, змальовував йому його майбутнє. Всі линви обрубані, ніщо на світі не могло стримати його: ось вона, жахлива, остання свобода. Глибоко всередині він відчув калатання свого ошалілого серця; один порух, долоні розтуляються, і я знищу Матьє. Над річкою тихо знялося запаморочення; небо й міст завалилися: лишилися тільки він і вода; вона піднімалася до нього, лизала його звішені ноги. Вода, його будучність. Тепер це правда, я накладу на себе руки. Зненацька він вирішив не робити цього. Вирішив: це буде всього лиш випробуванням. Він прийшов до тями на ногах, він уже йшов, ковзав корою мертвої зорі. Це буде наступного разу.