Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!

Матьє почув пронизливий голос, який волав: «Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!» Хтось відбивався посеред цілого десятка чоловіків у кашкетах; то була невисока жіночка, вона розмахувала руками, й коси падали їй на обличчя. Чорнявий молодик зі шрамом під вухом брутально тряс її, а вона волала:

— Він має рацію, всі ви боягузи, ви мусите бути на майдані Згоди і протестувати проти війни; а ви волієте лупцювати хлопчака, бо це не так небезпечно.

Гладка власниця публічного будинку, яка стояла перед Матьє, дивилася на цю сцену палаючими очима.

— Роздягніть її догола! — сказала вона.

Матьє з досадою одвернувся: такі оказії мусили зараз відбуватися на кожному середхресті. Переддень війни, переддень зброї: це було мальовниче, та його воно не стосувалося. Раптом він вирішив, що це стосується його. Він відіпхнув повію, увійшов у коло й поклав долоню на плече чорнявого молодика.

— Поліція, — сказав він. — Що сталося?

Молодик недовірливо глянув на нього.

— Та он той хлопчисько! Він кричав: «Геть війну!»

— А ти його вдарив? — суворо поспитався Матьє. — Ти що, не міг погукати поліцая?

— Та поліцаїв тут нема, пане інспекторе, — озвалася повія.

— А ти, мандрьохо, — сказав їй Матьє, — говоритимеш тоді, коли тебе спитають!

Чорнявий молодик геть знітився.

— Та нічого ми йому не зробили, — сказав він, облизуючи розбиті кісточки пальців. — Затопили в писок, щоб замовк, та й годі.

— Хто затопив у писок? — поспитався Матьє.

Молодик зі шрамом глянув на свої руки й зітхнув.

— Я, — зізнався він.

Інші відступили на крок; Матьє обернувся до них.

— Ви хочете потрапити у свідки?

Не відповідаючи, вони відступили ще далі. Повія вже зникла.

— Розходьтеся, — сказав Матьє, — а то позаписую ваші прізвища. А ти залишся.

— А що, — поспитався молодик, — тепер французів замикають до хурдиги за те, що вони не дають німакові влаштовувати провокації?

— Не твоє діло, — сказав Матьє. — Розберемося.

Роззяви розійшлися. Залишилося двоє чи троє, вони стояли на порозі кав'ярні й дивилися. Матьє нахилився до хлопчака: його дали добрячої лупки. З розбитої губи текла кров, а ліве око геть запливло. Правим оком він пильно дивився на Матьє.

— Це я кричав, — гордо сказав він.

— Не міг вигадати нічого кращого, — сказав Матьє. — Встати можеш?

Хлопчак насилу підвівся. Він упав у салату; ззаду прилип до нього листок салати, а за піджак зачепилися соломини. Жіночка обтріпала його долонею.

— Ви знаєте його? — запитав Матьє..

Вона трохи повагалася.

— Н-ні, — відказала вона.

Хлопчак зареготався.

— Звичайно ж, знає. Це Ірена, секретарка Пітто.

Ірена понуро зиркнула на Матьє.

— Ви ж не зачините його за цю витівку?

— Не знаю.

Молодик зі шрамом сіпнув його за рукав: в нього був знічений вигляд.

— Я заробляю на хліб, пане інспекторе, працюю я. Якщо мені доведеться йти з вами до комісаріяту, то я запізнюся на нічну зміну.

— Документи.

Молодик простягнув йому нансенівський паспорт, звали його Канаро.

Матьє засміявся.

— Народився в Константинополі! — сказав він. — Виходить, ти так любиш Францію, що ладен убити будь-кого, хто нападе на неї.

— Це моя друга батьківщина, — з гідністю відказав молодик.

— Ти, звичайно ж, сам попросишся до війська?

Молодик не відповів. Матьє записав його прізвище й адресу до свого блокнота.

— Ушивайся звідси, — сказав він. — Тебе викличуть. А ви йдіть зі мною.

Вони рушили вулицею Монмартр і зробили декілька кроків. Матьє підтримував хлопчака, бо він заточувався. Ірена поспиталася:

— Скажіть, ви його відпустите?

Матьє не відповів: вони ще не дуже далеко відійшли від Центрального ринку. Вони пройшли ще трохи, а потім, коли підійшли до ліхтарні, Ірена стала перед Матьє і з ненавистю зиркнула на нього.

— Нишпорка проклятий!

Матьє зареготався: коси падали на її лице, й вона дмухала на пасма, які заважали їй дивитися.

— Та не нишпорка я, — сказав він.

— Справді?

Вона знай трясла головою, намагаючись відкинути коси. Врешті вона люто вхопила їх і закинула назад. З'явилося її обличчя, матове, з великими очима. Вона була дуже гарна і начебто не дуже й здивувалася.

— Якщо ви не з поліції, то гарно пошили їх у дурні, — зауважила вона.

Матьє не відповів. Ця історія вже не тішила його. Йому зненацька захотілося прогулятися вулицею Монторґей.

— Гаразд, — сказав він, — зараз я посаджу вас у таксі.