Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Здачі не треба.

— Що це з вашим братом? — весело запитав водій.

— Він заробив своє, — відказав Матьє.

Таксі поїхало. Позаду відчинилися двері, й у світляному прямокутнику з'явилася постать Ірени.

— Заходьте, — сказала вона.

Матьє увійшов, підштовхуючи хлопчака, який уперто мовчав. Ірена зачинила за ними двері.

— Ліворуч, — сказала вона. — Вимикач о праву руч.

Матьє намацав вимикача, і бризнуло світло. Він побачив укриту пилюгою кімнату, розкладачку, глек з водою і миску на туалетному столику; під стелею висів велосипед без коліс.

— Це ваша кімната?

— Ні, — відказала Ірена. — Це кімната друзів.

Він глянув на неї й засміявся.

— Ваші панчохи!

Вони були білі від куряви і подерті на колінах.

— Це я лізла у вікно, — безтурботно пояснила вона.

Хлопчак стояв посеред кімнати, він неспокійно похитувався і розглядав усе своїм єдиним оком. Матьє показав на нього.

— Що будемо з ним робити? — поспитався він в Ірени.

— Скиньте з нього черевики і покладіть його на ліжко: я обмию йому обличчя.

Хлопчак не опирався: він якось охляв. Ірена повернулася з мискою води і ватою.

— От-от, — сказала вона. — Потерпіть, Філіпе, будьте розумником.

Вона схилилася над ним і почала незграбно водити ватяним квачиком по його брові. Хлопчак застогнав.

— Авжеж, — материнським тоном приказувала вона, — щемить, але так воно і треба.

Вона пішла поставити миску на туалетний столик. Матьє підвівся.

— Гаразд, — сказав він. — Що ж, мені пора.

— Ой ні, не йдіть! — жваво відказала вона. І тихіше докинула: — Якщо він захоче піти, то в мене не вистарчить сили, щоб затримати його.

— Ви що, гадаєте, я стерегтиму його тут цілу ніч?

— Ви такі нелюб'язні! — роздратовано кинула вона. І за мить трохи лагідніше додала: — Принаймні зачекайте, поки він засне, це станеться швидко.

Хлопчак метався на ліжку, вигукуючи щось незрозуміле.

— Де він оце тинявся, що довів себе до такого стану? — поспиталася Ірена.

Вона була повнява, з матовою шкірою, надто вже ніжною і трохи вогкою, на взір не дуже чистою; здавалося, ніби вона щойно прокинулася. Та голова її була прегарна: маленький рот із втомленими кутиками, великі очі і малесенькі рожеві вушка.

— Ну от, — сказав Матьє, — він заснув!

— Та невже?

Вони здригнулися: хлопчак схопився і голосно скрикнув:

— Флоссі! Мої штани!

— А нехай тобі! — сказав Матьє.

Ірена всміхнулася.

— Вам доведеться пробути тут до ранку.

Та це було марення, провісник сну: Філіп упав горізнач, кілька секунд іще щось бурмотів, а потім відразу ж захропів.

— Ходімо, — сказала Ірена.

Він пройшов за нею до великої з рожевими кретоновими шпалерами. На стіні висіла гітара й укулеле. [18] Негритянський музичний інструмент — прим. пер.

— Це моя кімната. Я залишаю двері прохиленими, щоб чути, що він там робить.

Матьє побачив велике розстелене ліжко з балдахіном, пуф, грамофон і платівки на столику в стилі Генріха ІІ. На кріслі-качалці валялися пожмакані панчохи, жіночі трусенята і комбінації. Ірена простежила за його поглядом.

— Я ходила на блошиний ринок.

— Незлецько, — сказав Матьє. — Геть незлецько.

— Сідайте.

— Де? — запитав Матьє.

— Зачекайте.

На пуфі стояв кораблик у пляшці. Вона взяла його й поставила долі, потім зняла з крісла-качалки білизну і поклала її на пуфі.

— Ось. А я сяду на ліжку.

Матьє сів і почав гойдатися.

— Востаннє я сидів у кріслі-качалці в Німі, в передпокої готелю Арен. Мені було п'ятнадцять років.

Ірена не відповіла. Матьє знову побачив перед собою великий темний передпокій із зашкленими дверима, які сяяли від сонця: йому ще належав той спогад; були й інші, потаємні й невиразні спогади, які тремтіли довкруг нього: я не втратив свого дитинства. Дорослий, зрілий вік завалився в однісіньку мить, та дитинство залишалося, тепле-тепле: ще ніколи не було воно так близько. Він знову подумав про малого хлопчину, який лежав на піщаних дюнах Аркашона й вимагав свободи: Матьє перестав соромитися перед цим упертим хлопчаком. Він підвівся.

— Ви йдете? — запитала вона.

— Піду прогуляюся, — відказав він.

— Не хочете трохи посидіти?

Він повагався.

— Як по правді, то мені хотілося лишитися самому.

Вона поклала йому долоню на руку.

— От побачите, зі мною буде так, наче ви самі.

Він глянув на неї: в неї була чудернацька манера говорити, млява і трохи дурненька в своїй поважності; вона ледве розтуляла свого ротика і похитувала головою, немовби змушуючи її випускати слова.