Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Ірена нудьгувала. Нічого не відбувалося, хіба що оркестра грала «Music Maestro please» [16] Будь ласка, музику, маестро (англ.) — прим. пер. та ще Марк дивився на неї своїми тюленячими очима. Ніколи нічого не відбувається, а якщо й відбувається що-небудь, то його тієї ж таки миті не помічаєш. Вона провела поглядом скандинавку, високу білявку, яка вже з годину танцювала й танцювала, навіть не присідаючи у перервах поміж танцями, й подумала без упереджености: ця жінка гарно вбрана. Марк теж був гарно вбраний; всі були гарно вбрані, крім Ірени, яка почувалася мов обпльована в сукні гранатової барви, втім, їй начхати було на те, знаю, в мене немає смаку, щоб обирати собі одяг, та й звідки мені взяти гроші, щоб його поновлювати, просто як буваєш серед багатіїв, то треба знайти спосіб не впадати у вічі. Вже кількоро чоловіків поглядали на неї: дешева, трохи блискуча сукенка розпалювала їхню хіть, вони почувалися сміливіше. Марк був як риба у воді, адже він багатій; він полюбляв водити її до багатих, тому що після цього вона зазнавала упосліджености і, як йому здавалося, менше опиралася.

— Чому ви не хочете? — поспитався він.

Ірена здригнулася.

— Чого я не хочу? Ох, так…

Вона усміхнулася замість відповіді.

— Про що ви думаєте?

— Про те, що шклянка моя порожня. Замовте мені ще один «Шеррі Ґоблер».

Марк замовив ще шклянку «Шеррі Ґоблера». Було потішно змушувати його платити, бо він щодня записував свої видатки. От і сьогодні ввечері запише: повів Ірену до шинку, джин-фіцц, два «Шеррі Ґоблери» — сто сімдесят п'ять франків. Вона помітила, що він пестить її руку пучкою вказівного пальця, либонь, він давно вже так розважається.

— Скажіть, Ірено, скажіть. Чому?

— Просто так, — позіхаючи, відказала вона. — Не знаю.

— Ну, що ж, якщо ви справді не знаєте…

— Та ні ж бо! Навпаки: коли я з ким-небудь сплю, то хочу знати чому. Через його очі, через фразу, яку він сказав, чи тому що він гарний.

— Я гарний, — тихо сказав Марк.

Ірена засміялася, й він зашарівся.

— Зрештою, — хутко сказав він, — ви розумієте, що я хотів сказати.

— Ще й як, — відказала вона, — ще й як.

Він ухопив її за руку.

— На Бога, Ірено! Що я повинен робити?

Він схилився до неї з лютою смиренністю, від хвилювання він тяжко сопів. «Мені так нудно», — подумала вона.

— Нічого. Немає чого робити.

— Ох! — вигукнув він.

Він відпустив її руку й закинув голову назад, показуючи зуби. Вона зиркнула на себе в дзеркало, на маленьку попелюшку з гарними очима, й подумала собі: «Господи Боже! Стільки метушні задля цього!» Їй було соромно за себе й за нього, все воно було таке банальне й таке нудне; вона вже навіть не розуміла, чому відмовляє йому: я завдаю стільки прикрощів; краще сказати йому: «Вам цього хочеться? Що ж, гайда: півгодини в готельному номері, раз-два та й квит! Невеличке свинство поміж двома простирадлами, а потім знову повернемося сюди закінчувати вечірку, й ви дасте мені спокій». Але треба було вдавати, ніби вона надає дуже великого значення своєму мізерному тілу; вона відчувала, що не поступиться йому.

— Ото вже ви чудна! — сказав він.

Він розгублено вирячив свої великі люті очі, зараз він спробує скривдити мене, як завше, а потім проситиме вибачення.

— Ото вже ви боронитеся! — іронічно провадив він. — Якби я не знав вас уже чотири роки, то подумав би, що ви просто-таки втілення чеснот.

Вона раптом зацікавлено зиркнула на нього і замислилася. Коли вона думала, то було не так нудно.

— Маєте рацію, — сказала вона, — це дуже дивно: взяти мене легко, це факт, і все ж таки я радше на шматки себе поріжу, ніж піду з вами до ліжка. І спробуйте пояснити це! — Вона безпристрасно глянула нього й виснувала: — Я навіть не можу сказати, що ви справді огидні для мене.

— Тихіше! — сказав він. — Говоріть тихіше. — І з ненавистю додав: — У вас голос мов дзвіночок, його далеко чутно.

Вони замовкли. Люди танцювали, оркестра грала «Караван»; Марк знай крутив на скатертині свою шклянку, і крижинки у ній ударялися одна об одну. Ірену знову опосіла нудьга.

— Врешті, — сказав він, — я надто добре дав до зрозуміння, що хочу вас.

Він поклав долоні на стіл і спокійно гладив його; він намагався відновити свою гідність. Та нічого, за п'ять хвилин він знову втратить її. Вона усміхнулася йому, тому що він дав їй нагоду подумати про саму себе.

— Що ж, — сказала вона, — це теж є. Либонь, є і воно.

Вона бачила Марка мов крізь імлу. Легеньку сумирну імлу подиву, яка піднялася з серця до очей. Вона страх як полюбляла отак дивуватися усім отим запитанням, які безупину ставиш собі й ніколи не отримуєш на них відповіді. Вона пояснила йому: