Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Борисе! — перелякано скрикнула Лола. — Чого це ти на мене так дивишся? Ти що, вже не кохаєш мене?

— Навпаки, — крізь зуби відказав Борис. — Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе кохаю. Навіть не підозрюєш.

Івіш засвітила лампу біля узголів'я й голісінька простяглася на ліжку. Двері вона залишила відчиненими й наглядала за коридором. На стелі було світляне кружало, решта кімнати була голубою. Над столом висіла голуба імла, пахло цитриною, чаєм і тютюном.

Вона почула шурхіт у коридорі, і величезна постать тихо пройшла повз двері.

— Гей! — погукала вона.

Батько обернув голову й докірливо глянув на неї.

— Івіш, я ж просив тебе: або зачиняй двері, або вдягайся.

Він трохи зашарівся, а голос його зробився ще дужче співучий, ніж звичайно.

— Через покоївку.

— Покоївка лягла спати, — байдуже відказала Івіш. І додала: — Я підстерігала тебе. Ти так тихо проходиш, що я боялася тебе пропустити. Відвернися.

Пан Сергін одвернувся, вона підвелася і накинула шляфрок. Батько напружено стояв до неї спиною в дверному прозорі. Вона глянула на його потилицю, на його атлетичні плечі й безгучно зареготалася.

— Можеш дивитися.

Тепер він стояв обличчям. Він кілька разів понюхав повітря і сказав:

— Ти забагато палиш.

— Це від нервів, — сказала вона.

Він замовк. Лампа освітлювала його велике кутасте обличчя. Івіш подумала, що він гарний. Гарний, мов гора, мов Ніагарський водоспад. Врешті він сказав:

— Я збираюся лягати.

— Ні, — благально сказала Івіш, — ні, тату: я хочу послухати радіо.

— Що це таке? — вигукнув пан Сергін. — О такій порі?

Івіш не дала ошукати себе цим обуренням: вона знала, що він щовечора об одинадцятій годині виходить зі своєї кімнати і потайці слухає новини у кабінеті. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він був потайний і легкий, мов ельф.

— Йди сама, — сказав він. — Завтра я рано встаю.

— Тату, — жалібно сказала Івіш, — ти ж знаєш, що я не вмію вмикати приймача.

Сергін зареготався.

— Га-га! — сказав він. — Га-га!

— Ти хочеш послухати музику? — поспитався він. — Твоя мати, бідолашка, вже спить.

— Та ні, тату, — люто заперечила Івіш. — Я не хочу слухати музику. Мені хочеться дізнатися, що вони там вирішили з тією війною.

— Ну, то ходімо.

Вона босоніж пройшла за ним до кабінету, й він схилився над приймачем. Його міцні довгі руки так легко поралися біля вмикачів, що в Івіш аж серце защеміло й вона пошкодувала, що минулася їхня близькість. Коли їй було п'ятнадцять років, вони з батьком були нерозлучні, пані Сергіна ревнувала; коли батько водив Івіш до ресторану, то він садовив її на лаві навпроти себе, вона сама обирала собі меню; офіціянти називали її «пані», вона дуже сміялася з того, а батько так пишався нею, і в нього був переможний вигляд. Відлунали останні такти військового маршу, а потім якийсь німець заговорив роздратованим голосом.

— Тату, — докірливо сказала вона, — я ж не знаю німецької.

Він глянув на неї з наївним виглядом. «Навмисне він зробив це», — подумалося їй.

— О цій годині передають найдетальнішу інформацію.

Івіш уважно слухала, щоб розрізнити в цьому потоці слово «Krieg», бо знала, що воно означає. Німець замовк, і оркестра вшкварила нового марша; в Івіш од нього аж у вухах позакладало, та пан Сергін дослухав до кінця: він полюбляв військову музику.

— Ну що? — тривожно поспиталася Івіш.

— Кепські справи, — заявив пан Сергін. Та вигляд у нього був не вельми засмучений.

— Ага! — з пересохлим горлом сказала вона. — Так само через чехів?

— Авжеж.

— Як я їх ненавиджу, — пристрасно сказала вона. І за хвилю докинула: — Та якщо країна не хоче воювати, то невже її можна змусити?

— Івіш, — суворо сказав пан Сергін, — ти ще дитина.

— Що? — перепитала Івіш. — А… та звісно ж.

Вона підозрювала, що батько знається на цих справах не краще від неї.

— І це всі новини?

Пан Сергін вагався.

— Тату!

Він розлютився од того, що я прийшла, що я псую йому маленьке свято. Пан Сергін полюбляв секрети, в нього було шість замкнених валіз, дві валізи із засувами, часом він їх одмикав, коли був сам. Івіш розчулено дивилася на нього, він був такий симпатичний, що вона мало не поділилася з ним своєю тривогою.

— А зараз, — із жалем сказав він, — послухаємо французів.

Він опустив на неї погляд своїх світлих очей, і вона відчула, що він нічого не може зробити для неї. Вона тільки запитала:

— Що буде, як вибухне війна?

— Французів розгромлять.