Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Хтось там нещодавно спав. Укривала згорнулися руркою, наволочка була брудна й пожмакана, на простиралі валялися крихти від рогалика. Хтось: я. Він думав собі: це я тут спав. Я, п'ятнадцятого червня, востаннє. Та він дивився на ліжко з відразою: його давній сон захолов у простиралах, тепер це був сон іншого. Я не спатиму тут.

Він одвернувся і пройшов до кабінету: відраза його зросла. Немита шклянка на комині. На столі, біля спижового краба, зламана цигарка: з неї стримів пучок сухого тютюну. Коли ж я зламав цю цигарку? Він стис її в пальцях і відчув, як зашелестіло сухе листя. Книги. Томик Арбле, інший Мартіно, «Лям'єль», «Люсьєн Левен», «Спогади самозакоханости». Хтось планував написати статтю про Стендаля. Книги залишалися тут, а скам'янілий задум зробився предметом. Травень 1938 року: тоді ще не було абсурдом писати про Стендаля. Предмет. Такий самий, як і їхні сірі палітурки, як пилюга, котрою поприпадали їхні корінці. Непрозорий, пасивний предмет, непроникна присутність. Мій задум.

Його задум випити, який тьмавими плямами відбився на прозорості шклянки, його задум палити, його задум писати, людина скрізь порозвішувала свої задуми. Фотель із зеленої шкіри, де людина сиділа вечорами. Був уже вечір: Матьє глянув на фотель і опустився на краєчок стільця. «Твої фотелі розбещують». Чийсь голос одного разу сказав це якраз отут: твої фотелі розбещують. На дивані з гнівом трясла пасмами кіс білява дівчина. В цей час чоловік насилу бачив ті пасма, насилу чув її голос: він бачив і чув крізь них своє майбутнє. Тепер чоловік поїхав, забираючи з собою своє брехливе давнє майбуття; минувшина потроху схолола, вона залишалася тут, часточка смальцю, що заклякла на меблях, голоси, що пропливали на рівні очей; вони піднялися до стелі, а потім упали і плавали тут. Матьє відчув себе нескромним, він підійшов до вікна й підняв жалюзі. На небі ще пропливали рештки днини, безіменне світло: він глибоко вдихнув повітря.

Лист від Даніеля. Він простягнув було руку, щоб узяти його, а потім опустив її на підвіконня. Даніель пішов собі цією вулицею червневого вечора, він пройшов попід цим ліхтарем: а той чоловік став біля вікна і провів його поглядом. Тому чоловікові писав зараз Даніель. У Матьє не було бажання читати його листа. Він різко обернувся і з сухою радістю окинув поглядом письмового стола. Всі вони були там, зачинені, мертві, — Марсель, Івіш, Брюне, Борис, Даніель. Вони туди прийшли, там їх захопили, там вони й залишаться. Гнів Івіш, докори Брюне. Тепер Матьє згадував про них із тією ж безпристрасністю, як про смерть Людовіка XVI. Вони належали минулому світові, а не його: в нього вже не було минулого.

Він знову позачиняв віконниці, перетнув кімнату, повагався і, подумавши, залишив лампу запаленою. Завтра вранці я прийду сюди забрати свої валізи. Він зачинив вхідні двері, закривши геть усе, що було за ними, і спустився східцями. Легкий. Порожній і легкий. Там, позаду, електричні свічки цілісіньку ніч освітлюватимуть його мертве життя.

— Про що ти думаєш? — поспиталася Лола.

— Ні про що, — відказав Борис.

Вони сиділи на пляжі. Лола не співала цього вечора, бо в казині йшла ґала-вистава. Біля них пройшла подружня пара, потім якийсь вояк. Борис думав про вояків.

— Ну, не будь же таким, — добивалася Лола, — скажи, про що ти думаєш.

Він стенув плечима.

— Я думав про солдата, який щойно пройшов попри нас.

— Еге? — здивовано сказала Лола. — І що ти про нього подумав?

— А як ти гадаєш, що міг я про нього подумати?

— Борисе, — простогнала Лола, — та що це з тобою? Ти ж був такий любий, такий ніжний. І от знову починається те, що було колись. Ти майже не розповів мені про те, як згаяв днину.

Борис не відповів, він думав про вояка. Він думав собі: «Йому поталанило; а мені ще цілий рік доведеться чекати». Рік: він повернеться до Парижа, гулятиме бульваром Монпарнас, бульваром Сен-Мішель, якого напам'ять знає, піде в «Дом», у «Купол», щоночі спатиме в Лоли. Якби я міг побачити Матьє, то було б і геть добре, але ж Матьє мобілізують. А мій диплом! — раптом подумалося йому. На додачу до всього був ще цей кепський жарт — диплом про вищу освіту. Його батько, напевне, вимагатиме, щоб йому показали диплом, й Борис муситиме пред'явити дисертацію про уяву в Ренув'є або ж про звичку в Мен де Біран. Навіщо вони грають цю комедію? — роздратовано подумав він. Вони виховали його для війни, це їхнє право, а тепер хочуть примусити його отримати диплом, наче попереду в нього ціле мирне життя. Сміх буде та й годі: цілий рік ходитиме він до бібліотек, вдаватиме, ніби читає повне зібрання творів Мен де Біран у виданні Тіссерана, вдаватиме, ніби виписує щось ізвідти, вдаватиме, ніби готується до іспиту, а тим часом знай думатиме про справжній іспит, який чекає на нього, думатиме про те, чи злякається він на війні, а чи зустріне її з відкритим забралом. «Якби не було цієї, — подумав він, кидаючи недоброзичливий погляд на Лолу, — то я сьогодні ж записався б до війська і всі вони пошилися б у дурні».