Я просто не могла надіти ці страхітливі панчохи. Вони такі негарні, товсті й кусючі. І всі дражнили б мене через них. Спершу я хотіла прикинутися хворою й не піти в неділю до церкви, та вирішила цього не робити, бо то був би обман, а тато велів нам після маминої смерті ніколи нікого не обманювати. Прикидатися — то дуже зле, так само, як брехати, хоча я знаю, що тут, у Глені, багато хто прикидається, нітрохи не соромлячись того. Я не називатиму імен, але я знаю, хто ці люди, і тато теж знає.
Потім я намагалася захворіти насправді й стояла боса в снігу на методистському цвинтарі, доки Джеррі не витяг мене з кучугури. Та я нітрохи не застудилася й мусила йти до церкви. І тоді я вирішила взутися й піти без панчіх. Я не розумію, що в цьому поганого, адже я ретельно помила ноги, щоб вони були так само чисті, як обличчя, але тато все одно ні в чому не винен. Він сидів у бібліотеці, обмірковуючи проповідь та інші божественні речі, і я намагалася не втрапити йому на очі, доки прийшла до недільної школи. Тато не дивиться в церкві на ноги парафіян, тож і моїх він не бачив, а старі плетухи бачили й говорили про це, і тому я пишу цього листа, щоб усе пояснити. Мабуть, я кепсько вчинила, коли всі так кажуть, і мені дуже прикро, і я ношу ці огидні смугасті панчохи, щоб покарати себе, хоча тато купив мені дві нові чорні пари, щойно як у понеділок відкрилася крамниця пана Флегга. Та це лише моя провина, і якщо люди звинуватять мого тата, прочитавши цей лист, то вони не християни, і мені байдуже, що вони скажуть.
Я хочу пояснити ще одне, перш ніж закінчити. Мері Ванс розказала, що пан Івен Бойд винуватить синів Лью Бакстера в тім, що минулої осені вони крали картоплю з його поля. Але ті не чіпали картоплі. Бакстери дуже бідні, та чесні люди. То ми зробили — Джеррі, Карл і я. Уни з нами не було. Але ми не думали, що то крадіжка. Ми лише хотіли запекти картоплю на багатті в Долині Райдуг, щоб з'їсти разом зі смаженою фореллю. Поле пана Бойда виявилося поблизу, між селом і долиною, тож ми вилізли на паркан і витягли кілька бадилин. Але картопля була страшенно дрібна, бо пан Бойд не підживлював поля, тож нам довелося витягти багато бадилля, і все одно картопля була не більша за скляні кульки для гри. Волтер і Ді Блайт їли її разом з нами, та вони гадки не мали, де ми взяли картоплю, бо, коли прийшли, вона була вже готова. Тому винні не вони, а тільки ми. І ми не хотіли нічого лихого, та якщо це крадіжка, нам дуже прикро, і ми повернемо панові Бойду всю вартість картоплі, якщо він погодиться зачекати, доки ми виростемо, бо нині ми ще надто малі, щоб заробляти гроші, а тітка Марта каже, що кожен цент із татової платні, навіть коли він регулярно її одержує, а то зрідка й стається, витрачається на хатнє господарство. Але нехай пан Бойд не винуватить синів Лью Бакстера, коли на те немає підстав, і не створює їм поганої слави.
З повагою,
Фейт Мередіт»
Розділ 26
Панна Корнелія змінює думку
— Знаєте, Сьюзен, по смерті я вертатимуся на землю щоразу, коли в цім саду квітнутимуть нарциси, — захоплено мовила Енн. — Приходитиму сюди невидима. Якщо хтось навідає сад у цю мить — я, певно, завітаю сюди такого вечора, як сьогодні, але, можливо, то буде ясно-рожевий весняний світанок — він побачить лише, як жваво кивають голівками нарциси, неначе їх шарпнув раптовий вітер… але насправді то буду я.
— Я впевнена, пані Блайт, дорогенька, що по смерті ви не будете думати про такі минущі земні речі як нарциси, — відказала Сьюзен. — І я не вірю в привидів, байдуже, видимі вони чи ні.
— О, ні, Сьюзен, я не буду привидом! Це так жахливо звучить. Я буду лише собою. Літатиму тут у сутінках — вранішніх чи вечірніх, — оглядатиму любі серцю місця. Пам’ятаєте, Сьюзен, як я побивалася за нашим маленьким Домом Мрії? Певна була, що ніколи не полюблю Інглсайду — але полюбила. Я люблю тут кожен камінчик, кожну стеблинку, кожен клаптик землі.
— Мені й самій тут подобається, — притакнула Сьюзен, що померла б, якби мусила покинути свій дім, — не годиться нам, пані Блайт, дорогенька, прив’язуватися до земного. Часом стаються пожежі та землетруси. Мусимо завжди бути готовими до всього. Онде три дні тому згорів будинок Тома Мак-Алістера з того боку затоки. Хоча, подейкують, він сам підпалив його, щоби дістати страховку. Хтозна, може, воно й так, а може, і ні. Та я негайно порадила панові лікарю прочистити наші комини. Береженого Бог береже. Онде пані Еліот у воротях, з таким обличчям, наче її кликали й вона не змогла не прийти.
Читать дальше