Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Не вірю я, що вони мали добрі риси, — буркнула Мері. — Я не чула про жодну. Дідові моєму грошей не бракувало, та, кажуть, він був шахрай. Ні, я мушу, певно, випнутися зі шкури й усе зробити сама.

— Бог допоможе тобі, Мері, якщо ти попросиш Його.

— Ото вже не певна.

— О, Мері, ти ж знаєш — ми просили Бога знайти тобі дім, і Він знайшов.

— Не розумію, до чого тут Бог, — мовила Мері. — Це ж ти попросила пані Еліот узяти мене до себе.

— Але Бог уклав їй це бажання в серце, — відказала Уна. — Без цього всі мої прохання були б марні.

— Може, і так, — замислилася Мері. — Бач, Уно, я не заперечую проти Бога. Я згодна дати Йому шанс. Але, чесно, думається мені, що Він такий, як твій татко — усе наче спить і не зважає ні на кого, та коли, бува, прокинеться, стає хороший, мудрий і страх який добрий.

— О ні, Мері, ні! — нажахано скрикнула Уна. — Бог зовсім не такий, як тато… тобто Він у тисячу разів добріший і кращий.

— Якщо Він так само добрий, як твій татко, мені згодиться, — виснувала Мері. — Твій татко як зі мною розмовляв, я відчувала, що більше ніколи не буду поганою.

— Я хотіла би, щоб ти поговорила про Бога з татом, — зітхнула Уна. — Він усе краще пояснить, ніж я.

— То я поговорю, коли він ізнову прокинеться, — пообіцяла Мері. — Він пояснив мені, як говорив у бібліотеці, що то не через мене вмерла пані Вайлі. На серці стало відтоді легко, та молитися все одно лячно. Мабуть, найбезпечніше — це проказувати той віршик. Слухай, Уно, я думаю, молитися ліпше дияволу, аніж Богу. Бог добрий — принаймні ти так кажеш, — Він тобі не зашкодить, а диявола треба власкавити. Сказати йому: «Дияволе, прошу тебе, не спокушай мене гріхом. Облиш мене». Як ти гадаєш?

— Ні-ні, Мері, що ти! Не можна молитися дияволу! Та й марно це, бо він лихий. Його це тільки гірше розлютить і він чинитиме ще більше зла.

— Ну, щодо цієї справи з Богом, — уперто відказала Мері, — коли ми з тобою не можемо дати їй ради, то й говорити не слід, поки не з’ясуємо, як воно все насправді. А доти я вже сама мізкуватиму.

— Якби мама була жива, вона б усе нам пояснила, — зітхнула Уна.

— Еге ж, ліпше б вона таки була жива, — озвалася Мері. — Не знаю, як ви й житимете тут, малі, коли я поїду. Спробуйте бодай сяк-так прибирати в домі. Усе село знай пліткує про те, який у вас тут свинюшник. А татко ваш, як візьме собі нову жінку, то й геть забуде, що ви є на світі.

Уна отетеріла. Їй ніколи не спадало на думку, що батько може знов одружитися. Тепер їй стало неприємно й вона мовчки лежала, відчуваючи новий дивний холод у серці.

— Мачухи — це страхіття, — вела далі Мері. — У тебе кров застигла б у жилах, якби я тобі розповіла все, що знаю про них. Узяти хоч Вілсонів — вони мешкали через дорогу від Вайлі. У них була мачуха, то вона мордувала їх так самісінько, як пані Вайлі мене. Кепсько доведеться вам із мачухою.

— Я певна, що не буде, — мовила Уна, і голос її здригнувся. — Тато більше ні з ким не одружиться.

— Змусять його, — похмуро озвалася Мері. — Усі старі панни в селі вже наготувалися з ним побратися. Від них рятунку нема. А найгірше — то те, що мачухи завжди нацьковують батька на дітей. Вас він більше не любитиме, а захищатиме її й нових дітлахів. Бач, вона йому нашепче, що ви всі погані.

— Нащо ти таке кажеш, Мері? — заплакала Уна. — Мені від цього дуже зле.

— Я лише хотіла застерегти, — вибачливо проказала Мері. — Ваш татко, звісно, такий замріяний — він і не подумає, щоб женитися. Та краще бути напоготові.

І довго ще після того, як Мері безтурботно заснула, маленька Уна лежала обіч неї, і в очах її бриніли сльози розпачу й туги. Як то буде страшно, коли тато одружиться й зненавидить її, Джеррі, Фейт і Карла! Вона не зможе… як їй жити тоді?

Мері не влила в душі дітей панотця тієї отрути, якої боялася панна Корнелія, та все ж — звісно, із найшляхетніших міркувань — завдала їм немалої шкоди. Проте вона спала спокійно, без сновидінь, доки Уна, не склепивши повік, наслухала, як на старому цвинтарі стукотить дощ і скиглить вітер, б’ючись у стіни сірого будинку. А превелебний Джон Мередіт, захопившись читанням житія святого Августина, і геть забув лягти спати. На світанку він відклав книжку й рушив сходами нагору, міркуючи про події двотисячолітньої давності. Двері до спальні доньок були відчинені й пан Мередіт побачив Фейт, сонну, рум’яну й гарненьку. Він захотів дізнатися, де Уна. Мабуть, ночує у Блайтів. Уна вряди-годи радо лишалася ночувати в Нен і Діани. Пан Мередіт зітхнув, подумавши, що мав би знати, де його дочка. Сесілія дбала про неї краще.