Едґар По - Три неділі на одному тижні

«У-у, бездухий, безсердечний упертюх! занудний трухлявий смердючий дикун!!!» — шпетив я подумки свого двоюрідного діда Ромбурмила, погрожуючи йому кулаком.

На жаль, лише подумки. Бо насправді існувала явна невідповідність між тим, що я говорив, і тим, що я лише збирався робити.

Коли я розчахнув двері вітальні, старий тюлень сидів з келихом портвейну в лапі й, задерши нижню кінцівку на камінну полицю, надсадно витягував популярний мотив:

Remplis ton verre vide!

Vide ton verre plein!*

— Дорогий мій дядечку, — заговорив я, м'яко причинивши двері й посилаючи йому найчарівнішу з посмішок. — Ви завжди такі великодушні, такі ласкаві, і стільки разів засвідчували це, що... що досить, думаю, лише натякнути на одну дрібничку — і ви, безперечно, погодитесь.

— Гм! — вигукнув той. — Молодець, давай далі!

— Я певен, найдорожчий мій дядечку (у-у, старий чортяка!), що ви в принципі не проти, аби ми з Кет побралися. Це ви просто жартуєте, я ж знаю, — ха-ха-ха! Ви часом такі дотепні!

— Га-га-га! — озвався той. — Хай йому біс, коли не так!

— От бачите, я ж знав, що ви жартуєте. А нам, дядечку, треба від вас усього лиш, — ну, як його, — пораду, чи що?.. Одне слово, ми хочемо знати, коли, на вашу думку, найзручніше відбути весілля?

— Відбути? Хо, шмаркачу, — це як розуміти?! Зажди-но, поки воно почнеться!

— Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! Ху-ху-ху! Отакої! Оце сказанули! Які ж ви дотепні, дядечку! Але нам, розумієте, треба лиш, аби ви призначили якийсь певний день.

— Га-га-га! То вам — якийсь певний?

— Так, дядечку, і щоб насамперед вас улаштовував.

— А як я скажу невизначено: десь так за рік абощо? Чи вам таки потрібен певний день?

— Так, дядечку, якщо ваша ласка.

— Що ж, Боббі, хлопчина ти хоч куди, га? І як тобі вже так залежить на тому дні, то я таки зласкавлюся...

— Дядечку!!!

— Цить, сер! — гримнув він, заглушивши мій голос. — Один раз зласкавлюся. Матимеш і згоду, і посаг: не слід забувати про посаг. Який би ж це день вам призначити, га? Сьогодні у нас що — неділя? О! — Ми справимо вам весілля саме тоді — не забудь! — коли три неділі зійдуться на одному тижні. Чуєте мене, сер?! Чого витріщився? Я ж сказав: матимеш Кет із посагом, коли три неділі зійдуться на одному тижні, — не раніше, — втямив, шмаркачу? Щоб я здох — не раніше. Ти мене знаєш: я людина слова. А тепер зникай!

Він одним духом вихилив портвейн, а я в розпачі вибіг з кімнати.

Мій двоюрідний дядечко був, як у тій пісні, «добрий, милий джентльмен», та, на відміну від її героя, мав свої вади. Це був такий собі маленький, кругленький, твердолобий, чванькуватий, норовливий чоловічок з червоним носом, набитим гаманцем і твердою вірою у власну велич. Маючи найчуйніше в світі серце, він завдяки своїй упертості вважався серед знайомих страшним скупердяєм, Як і багато добрих людей, він був одержимий шалом завдавати танталових мук, що на перший погляд видавалося звичайною злобою.

На кожне прохання він завжди мав «Ні!», але майже кожне, незважаючи на опір та заперечення, задовольняв. Усі атаки на його гаманець розбивалися на твердому панцирі, а сума, яку врешті вдавалося видобути, була пропорційна тривалості облоги й затятості опору. Водночас, ніхто, крім нього, не давав так щедро, хоч і не вельми ґречно, на благодійні потреби.

До мистецтва, зокрема до красного письменства, він відчував глибоку зневагу. Таке почуття навіяв йому Казимир Пер'є,* чию зухвалу сентенцію «A quoi un poete est-il bon?» дядечко полюбляв глузливо трактувати як ne plus ultra логічного мислення.* Отож моя прихильність до Муз була йому вкрай неприємна. І коли я принагідно звернувся до нього за новим томиком Горація, він став доводити, що вираз «Poeta nascitur non fit»* слід перекладати ось так: «Поет-ледащо здатен нінащо», — що мене, звісно, прикро вразило. Його антипатія до гуманітарних наук зростала ще й завдяки несподіваному зацікавленню тим, що він називав «природознавством». Якось на вулиці його прийняли за доктора Дубль-Дулю, що читав лекції зі знахарства. Відтоді на нього наче найшло, і в часи, про які йдеться (адже йдеться про неабиякі події), до мого дядечка можна було підступити тільки на тому конику, на якому їхав він сам. Про інше він і чути не хотів, і зі сміхом відмахувався руками й ногами, був упертим і непоступливим, повністю розділяючи з Хорслі* його твердження: «Нащо придумали закони — щоби коритись їм».