Едґар По - Серце виказало

Отже, я вже чув цей стогін і знав, що почуває в цю мить старий, і мені було його шкода, хоча в душі я хихотів зловтішно. Я знав, що він уже не міг заснути, відколи йому вчувся перший шерех, тобто, коли він перевернувся в ліжку на другий бік. Починаючи від тієї миті, його страх невпинно зростав. Він намагався переконати себе, що цей страх безпричинний, але марно. Він знай повторював сам собі: «То, мабуть, вітер зашарудів у комині; то, певно, миша пробігла через кімнату», або: «То, либонь, цвіркун засюрчав і чомусь відразу замовк». Атож, він намагався втішити себе такими припущеннями, але вони не могли розвіяти його жах. Не могли. Бо чорна примара смерті, яка підступала до нього все ближче, уже маячила перед ним, уже огортала жертву. І саме могильний дух, що струменів від невидимої примари, примушував його відчувати ― хоча він не бачив її й нічого не чув ― відчувати присутність у кімнаті моєї голови.

Прочекавши дуже довго й дуже терпляче і не чуючи, щоб він ліг, я вирішив відтулити вузесеньку ― зовсім вузесеньку ― щілину в потайному ліхтарі. І я її відтулив ― ви навіть уявити собі не можете, як безшумно я її відтулив!― аж поки нарешті один тонесенький промінчик, схожий на випрямлену павутину, пробився крізь шпарку і впав просто на яструбине око.

Воно було розплющене ― широко, широко розплющене; і поки я дивився на нього, мене все дужче розбирала лють. Я бачив те око напрочуд виразно ― тьмяно-голубе, затягнуте гидкою плівкою, дивлячись на яку я аж похолов од відрази; але ні його тіла, ні обличчя я не бачив, бо спрямував промінчик ― чи мій інстинкт його спрямував ― точно на проклятуще око.

Ну хіба я вам не казав, що за божевілля ви сприймаєте надмірну гостроту чуттів? Так от, у ті хвилини до моїх вух долинув тихий, глухий, частий стукіт ― так цокає годинник, загорнутий у вату. І цей звук був мені добре знайомий. То калатало дідове серце. Почувши його, я ошалів ще дужче ― так барабанний гуркіт розбуджує в душі солдата хоробрість.

Але навіть тоді я себе стримав і не поворухнувся. Я майже не дихав. Моя рука з ліхтарем застигла в одній точці. Я перевіряв, наскільки точно можу я тримати промінчик на окові. А моторошне калатання дідового серця дедалі посилювалося. З кожною хвилиною воно лунало гучніше й гучніше, частіше й частіше. Жах старого, мабуть, дійшов до крайньої межі! Він з кожною хвилиною ставав гучніший і гучніший ― уловлюєте мою думку? Я казав вам, що я людина нервова ― і я справді такий. І тоді, посеред глупої ночі, в страшній тиші старого будинку цей дивний звук розбудив у мені невтримний жах. І все ж таки я простояв тихо ще кілька хвилин. Але серце калатало все гучніше, гучніше! Мені здавалося, воно от-от вибухне. І зненацька мене опанувала справжня тривога ― а що як цей звук почують сусіди? І тут для діда настала його смертна година. Дико зойкнувши, я повністю відтулив ліхтар і одним стрибком ускочив до кімнати. Він устиг скрикнути лише один раз. Умить я стяг його на підлогу й придавив важким ліжком. А потім радісно засміявся ― зробивши нарешті давно задумане. Але серце гупало здушеним звуком ще багато хвилин. Я, проте, більше не тривожився ― крізь стіну ніхто нічого не почує. Зрештою калатання урвалося. Старий випустив дух. Я відтяг ліжко й оглянув труп. Атож, він уже закляк, закляк у смертній нерухомості. Я притулив долоню йому до серця й тримав її там кілька хвилин. Пульсу не було. Він закляк назавжди. Його око більше не потурбує мене.

Якщо ви досі вважаєте мене за божевільного, вам доведеться змінити думку, коли я розповім, до яких мудрих заходів остороги вдався я, коли ховав труп. Ніч наближалася до світанку, а я все трудився ― швидко, але в глибокій тиші. Насамперед я порубав труп на шматки, відтявши від тулуба голову, руки й ноги.

Потім у його кімнаті відірвав з підлоги три мостини й акуратно склав частини трупа між брусами. А після цього настелив мостини ― і так ретельно, так хитромудро, що жодне людське око ― навіть його око ― нічого не помітило б. Мені не довелося навіть змивати підлогу ― ніде не лишилося жодної плями, жодної краплі крові. Я був надто обережний, щоб допуститися такої необачності. Усе зібрали ночви ― ха-ха!

Коли я завершив труди, була четверта година ― але ще поночі, як о дванадцятій. Тільки-но змовкли удари дзиґарів, як у двері, що виходили на вулицю, хтось постукав. Відчиняти я пішов з легким серцем ― бо тепер чого мені було боятися? Увійшли троє чоловіків і з бездоганною чемністю відрекомендувалися агентами поліції. Мовляв, одному з сусідів серед ночі почувся крик. У нього виникла підозра, чи чого-небудь не сталося; до поліції надійшов сигнал тривоги, і їх трьох відрядили сюди обшукати дім.

Читать дальше