Генріх Белль - Очима клоуна

Досі ми з Марі говорили мало, а більше поглядали одне на одного і усміхались, і я не знав, як мені звертатись до неї — на «ви» чи на «ти». Вона була в сірому старенькому халаті, успадкованому від матері, темне волосся перев’язане зеленим шнурочком; потім, розв’язуючи його, я побачив, що то кусочок батькової риболовецької волосіні. Марі так злякалася, що мені зайве було й говорити, — вона відразу збагнула, чого я прийшов.

— Іди геть, — сказала вона, але сказала машинально. Я розумів, що вона повинна була так сказати, і ми розуміли обоє, що хоч це сказано й серйозно, проте більше по інерції, але вже те, що вона сказала «іди», а не «ідіть», вирішило справу. В цьому коротенькому слові було стільки ніжності, що я подумав: її вистачить на все життя, — і мало не заплакав; це було сказано таким тоном, що мені одразу стало ясно: Марі знала — я прийду, у всякому разі, мій прихід не дуже здивував її.

— Ні-ні, — відповів я, — я не піду — куди ж мені йти?

Вона похитала головою.

— Чи, може, мені позичити двадцять марок і з’їздити в Кельн, а вже потім одружитися з тобою?

— Ні, — мовила вона, — не їдь у Кельн.

Я поглянув на неї і майже забув про свій страх. Я вже вийшов з дитячого віку, і вона теж доросла дівчина; глянув на її руку, що тримала вкупі поли халата, на стіл біля вікна і зрадів, що ніде не видно ні зошитів, ні підручників, тільки шитво та якась викройка. Я збіг униз у крамницю, замкнув її й поклав ключ туди, куди його клали вже років п’ятдесят, — між ящичком з цукерками та купкою зошитів-прописів. Коли повернувся, Марі сиділа на ліжку і плакала. Я теж сів на другому кінці ліжка, запалив сигарету, подав їй, і вона закурила першу в її житті сигарету, досить невміло: випускала дим, витягаючи уста трубочкою, це виходило майже кокетливо і трохи розвеселило нас, а коли Марі випадково пустила дим носом, я зареготав: вона раптом прибрала вигляд «бувалої» дівчини. Нарешті ми заговорили. Говорили довго. Вона сказала, що думає про тих жінок у Кельні, які роблять «це діло» за гроші й, певно, гадають, ніби його можна оплатити грішми, але «цього діла» грішми не оплатиш, тому всі жінки, чоловіки яких туди ходять з їхньої вини, завжди в боргу перед «тими жінками», а вона не хоче бути перед ними в боргу.

Я теж говорив багато, зокрема сказав, що на все прочитане мною про так звану «плотську» і про «духовну» любов дивлюсь як на дурниці, що, по-моєму, їх не можна відділити одну від одної. Вона спитала, чи вважаю я її красивою і чи люблю її, а я відповів, що вона — єдина дівчина, з якою я хотів би робити «це діло», і коли я думав про такі речі, то завжди мав на увазі лише її, навіть іще в інтернаті; та й взагалі я завжди думав тільки про неї. Потім Марі встала й пішла до ванної кімнати, а я все сидів на її ліжку, курив і згадував ті мерзенні таблетки. Мені знову стало страшно, я підійшов до дверей ванної і постукав. Марі трохи помовчала, потім сказала «увійди», я зайшов і тільки-но побачив її — страх наче рукою зняло. Вона змочувала волосся туалетною водою, потім пудрилась, і в неї по личку текли сльози. Я спитав:

— Що це ти робиш?

Вона відповіла:

— Хочу бути красивою.

Сльози промили вузенькі борозенки в пудрі, яку Марі наклала надто густо. І тут вона сказала:

— А може, тобі все ж краще піти від мене?

— Ні, — заперечив я.

Вона ще напахчувалась одеколоном, а я сидів на краю ванни і роздумував, чи вистачить нам на все двох годин. Ми вже протеревенили більш як півгодини. У нас у школі були свої «фахівці» з цього питання, вони розповідали, як трудно зробити дівчину жінкою, і мені довго не давала спокою думка про Гунтера з «Саги про Нібелунгів», якому спершу довелось послати замість себе Зігфріда, і про різню, що потім виникла на тому грунті, а також про те, як у школі, коли ми проходили цю сагу, я встав і заявив патеру Вунібальду: «Але ж Брунгільда, власне, й була дружиною Зігфріда», а він осміхнувся й заперечив: «Але ж одружений він був з Крімгільдою, мій хлопчику», а я розсердився і випалив, що таке тлумачення вважаю «попівським». Тоді патер Вунібальд теж розпалився, почав гнівно стукати пальцем по кафедрі й, посилаючись на свій авторитет, заборонив мені «подібні образи».

Нарешті я підвівся і сказав Марі:

— Не треба плакати.

Вона перестала плакати й запудрила пуховкою борозенки від сліз.

Перш ніж зайти в її кімнату, ми трохи постояли біля вікна в сінцях, дивлячись на вулицю: був січень, на вулиці мокро, жовтіли ліхтарі над асфальтом, а над овочевою крамницею зеленіла вивіска: «Еміль Шміц». Я знав Шміца, проте не знав, що його звуть Емілем, і мені здавалось, ніби це ім’я не пасує до прізвища Шміц. Перед тим як зайти в кімнату Марі, я трішки відхилив двері, просунув руку в щілину й вимкнув світло.