Генріх Белль - Очима клоуна

— А що тепер поробляє Шніцлер? — запитав я матір.

— У нього все прекрасно, — відповіла вона. — В міністерстві закордонних справ без нього й дихнути не можуть.

Вона, звичайно, все забула про колишнього Шніцлера, мене навіть дивує, що вираз «жидовствуючі янкі» взагалі викликає у неї якісь спогади. Я вже давно перестав каятися, що почав розмову з матір’ю в такому тоні.

— А як мій дідусь? — поцікавився я.

— Неймовірно чудово, — сказала вона. — Він просто незламний. Скоро відзначатиме своє дев’яностоліття. Я збагнути не можу, як він так тримається.

— Це дуже просто, — мовив я, — таких дідуганів не підточують ні спогади, ані докори сумління. Він дома?

— Ні, — відповіла мати, — поїхав на півтора місяця на острів Іск’я.

Ми обоє замовкли. Я ще й досі не цілком опанував свій голос, а мати вже зовсім заспокоїлась і невдовзі спитала мене:

— Але з яким наміром ти, власне, подзвонив — я чула, у тебе знову щось не гаразд. Мені розповіли, що в тебе якісь невдачі в роботі.

— Он як! — вихопилось у мене. — Ти, певно, боїшся, що я проситиму у вас грошей, але цього, мамо, тобі не слід боятись. Ви ж однаково не дасте мені нічого. Доведеться вдатися до суду, бо я таки потребую грошей для поїздки в Америку. Один добродій запропонував мені там вигідне діло. Щоправда, чоловік той «жидовствуючий янкі», але я вже постараюсь не допустити ніяких расових суперечностей.

Тепер мати й не збиралась плакати. Перш ніж покласти трубку, я ще почув якісь її міркування про принципи. Між іншим, від неї пахло тим, що й завжди: нічим. «Від справжньої дами нічим не пахне» — такий один з її принципів. Мабуть, мій батько саме тому знайшов собі таку гарненьку коханку, яка, напевно, «нічим не пахне», але схожа на запашну квіточку.

Підмостивши собі під спину всі диванні подушечки й задерши якнайвище хвору ногу, я підсунув до себе телефон і подумав, чи не сходити в кухню та не принести сюди з холодильника ще й пляшку з коньяком?

Оте «невдачі в роботі» прозвучало в устах матері особливо єхидно, вона навіть не намагалася приховати свій тріумф. Мабуть-таки, я був надто наївним, гадаючи, що тут, у Бонні, ніхто не знає про мій провал. Коли знала мати, значить, знав батько, знав і Лео, а від нього — Цюпфнер, усе їхнє «коло» і Марі. Це прикро вразить її, дужче, ніж мене. Якби я кинув пити, то досить скоро знову досяг би того рівня, який мій агент Цонерер називає «помітно вище середнього», і цього б вистачило, щоб дотягнути останні двадцять два роки, що лишилися до стічної канави. Що найбільше Цонерер завжди вихваляє, так це мій «широкий професійний діапазон»; на мистецтві так чи інакше він аністілечки не розуміється і судить про нього з майже геніальною наївністю просто по успіху. Тут він трохи таки розбирається і добре знає, що я ще років з двадцять можу прохалтурити вище рівня тридцяти марок.

От Марі — та дивиться на це діло інакше. Її засмутить «деградація артиста» і мої злидні, в чому я сам нічого жахливого не вбачаю. Кожна стороння людина — а на цьому світі всі люди чужі одне одному — сприймає всяке діло гірше або краще, ніж той, кого воно стосується, незалежно, про що йдеться: про щастя чи нещастя, невдачу в коханні чи «деградацію артиста». Мені байдуже, виступатиму я в затхлих залах перед католицькими домогосподарками або євангелістськими медсестрами з хорошими комічними номерами чи лише кривлятимуся по-блазнівськи. Тільки, на жаль, у всіх представників отих релігійних товариств якесь дивне уявлення про гонорар. Само собою зрозуміло, яка-небудь добросерда дама, голова такого товариства, гадає, що п’ятдесят марок — досить пристойна сума, і якщо комік одержить її двадцять разів на місяць, то зможе прожити. Та коли я їй показую рахунок за грим і намагаюсь пояснити, що для тренування мені потрібна не комірчина, а простора кімната в готелі, вона, певно, думає, ніби моя коханка обходиться мені, як цариця Савська. Якщо ж я ще й розповім їй, що харчуюсь майже самими вареними яйцями, бульйоном, фрикадельками та помідорами, вона почне хреститися, гадаючи, ніби я такий виснажений тому, що відмовляю собі в «пристойному обіді». А коли я потім признаюся, що моїми уподобаннями є вечірні газети, сигарети і гра «не гнівайся друже», вона гадатиме — я просто якийсь шахрай. Я вже давно зарікся будь з ким говорити про гроші та про мистецтво. Там, де стикаються ці два поняття, завжди щось не гаразд: за мистецтво або недоплачують або переплачують. Одного разу я зустрів у англійському бродячому цирку клоуна, який професійно стояв у двадцять, а як артист — у десять разів вище за мене, але за вечір не заробляв і десяти марок; звався він Джеймс Елліс, йому вже було під сорок, і коли я запросив його повечеряти — нам подали яєчню з шинкою, салат і пиріг з яблуками, — чоловіка занудило: він уже років з десять не їв так багато за один раз. З часу знайомства з Джеймсом я вже більше ні про гроші, ні про мистецтво з людьми не балакаю.