Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

І ось зараз, під акомпанемент єхидного голосу дони Розилди згадуючи ту далеку ніжну серенаду, вона зізналася собі, що насправді річ не в страху перед операцією. Якби вона так сильно, як Гульвіса, хотіла дітей, то таки наважилась би лягти в лікарню. Але не тужило її серце за материнством, не мріяла вона про залиту дитячим сміхом кімнату. Бо лише Гульвісою жила дона Флор, лише його хотіла бачити в їхньому домі, лише його, її чоловіка та її сина, її «велику дитину».

Наче з туману долинали до неї уривки материної суперечки з доною Нормою:

— Забути його, ось що їй зараз справді потрібно, та погляньте лише на неї — молода дівчина, ще все життя попереду…

— Ніхто її не силував іти заміж за цього негідника… — відрізала дона Розилда.

— Нехай він не виправдав ваших сподівань, але навіщо весь час ганити його ім’я, нащо тривожити небіжчика? Ми, навпаки, повинні будь-що відволікати бідолаху, не давати їй і миті на пекучі спогади, так, вона поновила заняття у школі, але цього мало, вона ж нікуди не ходить, от вийшла б кудись, розважилась, їй неодмінно треба його забути…

Нудне бубоніння дони Розилди знову перервав доброзичливий голос дони Норми:

— Якби ж у них хоча б дитина була…

Дона Флор почула оте — «Якби ж у них хоча б дитина була…», і ця фраза застрягла в її думках. Так, тоді їй було би значно легше… Не почувалась би такою самотньою і порожньою, було б заради кого жити. Надворі, у теревенях сусідок, на месі чи будь-якому святі, на ринку чи в крамниці, скрізь, де опинялася дона Розилда, лунали прокльони на адресу покійного Гульвіси, мовляв, такий він був жахливий, що і слів бракує. І дона Флор затулила вуха, не бажаючи чути тієї заяложеної материної пісні, нехай в її пам’яті буде місце лише любій серцю серенаді. Так і лежала дона Флор на своєму кованому осиротілому ліжку. Ні чоловіка, ні дитини, яка могла би стати їй втіхою.

За прожиті в горі і радості сім років їхнього шлюбу ніщо так не стривожило її, як звістка про те, що начебто на околицях Террейро мулатка Діонісія народила Гульвісі сина. Вона завжди боялася, що він покине її через позашлюбну дитину. Варто було доні Флор дізнатися, що звичні чоловікові походеньки з якоюсь черговою шелихвісткою тривали довше кількох ночей, її серце стискалося від страху, що суперниця народить йому дитину, і перед очима поставала картина, як те дитя простягає до Гульвіси рученята.

Жінок вона не боялася, хоч і ревнувала. «Не переймайся, все це просто задля розваги», — чоловік не виправдовувався, а просто давав зрозуміти, що їй немає чого боятися. А якщо все ж народиться дитина? Дитина — це залізний аргумент, і жодних шансів у дони Флор не залишиться. Вона ладна була крізь землю провалитися, коли дона Динора — і як тільки вона про все знала? — повідомляла, завжди дуже здалеку, а потім щиро вибачаючись, ім’я нової Гульвісиної коханки і подробиці (іноді до найінтимніших деталей!) їхніх стосунків. Доні Флор аж заціплювало, коли уявляла — який жах! — що на світ з’явиться дитина, дитина, що вона її не могла, і найголовніше, не хотіла народити? Тож можете собі уявити, в якому стані була дона Флор, коли одного чудового дня дона Динора прийшла до неї з «останньою» свіженькою новиною про Гульвісу. Мовляв, її чоловік став батьком, а народила йому Діонісія, невимовної краси мулатка, яка була натурницею в багатьох художників (а нещодавно позувала одному відомому модерністу, знаному як Карибе, який на знак протесту проти консервативного суспільства зобразив її в костюмі королеви), вона була окрасою демократичного і дуже відомого будинку розпусти Лусіани Паки у найзалюдненішому районі.

Дона Динора мала тільки добрі наміри, їй і на думку не спадало плести інтриги чи повідомляти Флор усі ці новини з якихось підступних міркувань, їй це було геть не властиво. Просто вона вважала своїм обов’язком донести подрузі інформацію з перших вуст, попередити таку добру і порядну дону Флор, щоб ніхто не сміявся за її спиною.

— Та розпусниця таки народила від нього…

Дона Динора не вдалась до сильнішого епітета. Вона була втіленням ґречності та обережності й страшенно боялася когось образити, навіть ту легковажну та розпусну жінку, яка народила від одруженого чоловіка. «Я не інтриганка, і нікому не бажаю зла», — запевняла дона Динора, і багато хто їй вірив.

Змовкли останні акорди серенади, щез чудовий спів, як зникла та символічна чорна троянда. Лежачи на своєму вдовиному ложі, дона Флор тремтіла, згадуючи тривожні миті, коли остаточно для себе вирішила: ні за що на світі, ніколи, за жодних обставин вона не відпустить Гульвісу, вони завжди будуть разом і вона любитиме його з усіма його недоліками, з усіма іграми, гульками, жінками та позашлюбними дітьми. І згодом вона йому це довела.