Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Мама? І ти вирішив, що то я її підіслала? О, ти ще геть не знаєш моєї матері, Теодоро. Зате я чудово знаю, чого вона домагається… Чого б це мені раптом захотілося більший дім, любий? Це не мені, а їй потрібен інший будинок, із окремою кімнатою, в якій би вона могла назавжди з нами оселитися. Боже борони!

— Але, кохана, якщо твоїй матері ніде жити, ми цілком могли би…

Дона Флор знову ледь не розреготалася, подивилася чоловікові у вічі й мовила:

— От скажи мені, Теодоро, ти кажеш, що ми повинні бути відверті одне з одним. Так? То будьмо відверті: невже ти й справді хочеш, щоб моя мама жила з нами?

Доктор Теодоро не любив брехати, але і не любив також ображати людей, тим більше коли йшлося про тещу.

— Насамперед твоя мати — це моя теща, тож якщо вона цього хоче і ти не заперечуєш…

— То щоб ти знав, мій любий, я цього не хочу і дуже заперечую. Вона моя мати і я люблю її, але жити з нею під одним дахом — оце вже ні за які гроші. Насправді, я взагалі маю сумніви, що хоч хтось здатен вжитися з нею, ти ще зовсім її не знаєш, коханий.

Вона взяла чоловіка за руку і продовжила:

— У цьому домі житимемо тільки ми удвох — ти і я, й більше нам нікого не треба. А якщо і переїдемо колись, то лише у власний будинок. А ще краще буде, якщо ми зможемо викупити цей…

Фармацевт полегшено зітхнув. Заради дони Флор він готовий був на будь-які жертви, навіть терпіти дону Розилду з її вибриками. Та, на щастя, все стало на свої місця. Його дружина не змінилася, перед ним і далі та кмітлива та мудра жінка, яку він безмежно кохав. Зате змінилася його думка про тещу: свята старенька показала своє істинне обличчя. Недаремно, мабуть, її зять, Мораїс, не хоче повертатися в Баїю, поки теща жива.

Доктор Теодоро як добре вихована і ввічлива людина м’яко мовив:

— Це в неї, сердешної, вікове…

Дона Флор ніжно погладила руку чоловіка, вкотре захоплюючись його невичерпною добротою.

— Це не через вік, коханий… Вона завжди була така… Це моя рідна мати, мені не годиться погано про неї казати, але іншою я її не знаю… Навіть така свята людина, якою був мій батько, насилу її витримувала. Якщо вона житиме з нами, ти й не зоглянешся, Теодоро, як ми з тобою почнемо сваритися…

— Ми з тобою?! Ніколи, люба, нізащо…

Доктор Теодоро ніжно глянув на свою дружину.

— Ніколи сварка не постане поміж нами… І завжди будемо відверті одне з одним, не матимемо жодних таємниць, жоднісіньких…

Він ніжно поцілував її вуста.

— Ніколи… — прошепотіла дона Флор.

Вдоволено всміхнувшись, доктор Теодоро підвівся, щоб вимкнути світло. «Це все, Теодоро? Оце все, на що ти здатен? Оце такі твої потаємні думки?» Під його піжамою видно було міцний стан, широку спину, звабливо вигравали м’язи. Закусивши губу, дона Флор якомога далі гнала від себе грішні думки, сьогодні ж понеділок, а в чіткому графіку педантичного доктора понеділок був не для цього… Але ж він такий делікатний і уважний, а як же її кохає, навіть готовий терпіти дону Розилду в їхньому домі… За таке ставлення можна було заплющити очі на його одержимість порядком, розкладами та етикетом.

«Як шкода, любий Теодоро, що ти так ніколи і не дізнаєшся, що приховано в потаємній глибині мого серця».

ПЕРЕД ДОНОЮ ФЛОР ВІДКРИВСЯ НЕЗВІДАНИЙ СВІТ, ПРО ІСНУВАННЯ ЯКОГО ВОНА Й НЕ ЗДОГАДУВАЛАСЯ і де опинилася попід руку з чоловіком. «Тендітна оздоба», як про неї справедливо і дуже влучно написав досвідчений автор рубрики світської хроніки в «А Тарде» у репортажі про свято у Тавейри Піреса Силвіньйо Ламеньї.

Досі їй ніколи не випадало чути про існування світу аптекарів, таємничого та захопливого: відмежованого осередку зі своїм власним життям, своєю власною мовою, особливою атмосферою, в якій панують нітрати і каломель. Цілий світ, столицею якого було Баїянське товариство фармакологів, розташоване на третьому поверсі будівлі, де розташувалося ще одне товариство, достоту таємниче і могутнє: товариство лікарів, цієї багатої і могутньої касти, що наживається на праці інших. Чого були б варті всі ті лікарі — запитували лідери фармакології — без нас, фармацевтів? Звідки ж тоді в них така зарозумілість? Не менш пихаті були і власники лабораторій: ввічливі, іноді аж занадто, з важливими покупцями, але такі самовдоволені та гонорові з простими людьми, не кажучи вже про боржників. Найприємніші з усієї цієї компанії, мабуть, були роз’їзні агенти, які завжди мали з собою повну валізу ліків і новий анекдот. Уся ця вчена, ділова, титулована і грошовита публіка відверто зневажала дрібних службовців і продавців, які працювали за мізерну платню.