Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Відтоді дона Розилда вельми скептично ставилася до всіх любителів музики, тому почувши, що зять грає на фаготі, вона злякалася, що та ідіотка знову зв’язалася з якимось дурисвітом, знову утримуватиме його і його коханок, виплачуватиме його карткові борги за рахунок своєї кулінарної школи. Вона так зненавиділа всі оті серенади та романси, що навіть коли дона Норма, повідомляючи про заручини і знаючи, з яким пієтетом дона Розилда ставиться до таких речей, згадала про докторський титул Теодоро, навіть цей факт не мав бажаного ефекту.

— Знову якийсь пройдисвіт… — бурчала дона Розилда. — Знову валандатиметься ночами і тринькатиме гроші цієї дурепи… Ось побачите, цей теж неодмінно виявиться гравцем. Житиме в своє задоволення, а вона гаруватиме.

А щодо титулу, то вони лише спромоглася вичавити:

— Подумаєш, фармацевт нещасний… Теж мені, доктор…

О, дона Розилда краще за всіх розумілася на вчених званнях, маючи свою власну класифікацію:

— Справжній, першокласний доктор — це лікар, адвокат або ж інженер. А ці всі дантисти, фармацевти, агрономи, ветеринари — це все другий сорт, мізерні лайдаки… Ті, кому розуму і терплячки забракло довчитися до кінця…

Уся ця зневага до майбутнього зятя, якого вона ще ніколи й не бачила, але вже досхочу критикувала, все оце презирство виникло відразу, щойно вона довідалася про його захоплення музикою. Уже згодом у Баїї, переконавшись, що фармацевт міцно стоїть на ногах, та ще й є компаньйоном такого солідного закладу, як аптека на розі вулиць Карлоса Ґомеса і Кабеси (вже саме тільки місце промовляло само за себе), зваживши всі його хороші манери та вчинки, вона змінила своє перше хибне враження, чимраз наголошуючи на колосальній різниці між класичним фаготом і народним капоейрівським беримбау, аматорським оркестром і вуличними серенадами.

Зять миттєво і стрімко виріс в її очах. До принца на білому коні для її доньки йому, щоправда, було далеко, як і до казкових багатств Педро Боржеса, студента зі штату Пара, власника земель, річок, островів і багатств із «Тисячі й однієї ночі». Втім, якщо об’єктивно, на що ще було сподіватися бідній тридцятирічній удові? Задоволена, що зять перевершив її очікування, дона Розилда зізналася доні Нормі:

— О, та за такого і я б не проти заміж вийти! Шляхетний, солідний чоловік із чудовими манерами! Цього разу вона нарешті зробила вдалий вибір. Та й не випадало їй перебирати… Дуже достойний пан!

Достойний і чудово вихований доктор Теодоро звертався до неї не інакше ніж «моя люба теще» і весь час цікавився чи їй нічого не бракує. Приносив їй таблетки від кашлю, краплі від нежитю, противірусні сиропи і навіть подарував парасольку, дізнавшись, що свою стару, куплену ще за чоловіка, вона загубила в натовпі, коли сходила з пароплава.

Приїхавши на весілля, дона Розилда планувала побути в доньки всього кілька днів, але познайомившись із зятем, дуже швидко змінила своє рішення, миттю зрозумівши, які перспективи відкриваються за цим шлюбом дони Флор. Заради такого життя вона була готова назавжди покинути Назаре-дас-Фариньяс, благодійне товариство священика Валфридо Мораенса, клуб, церкву і навіть свій престиж та повагу серед тамтешніх сорок-пліткарок. А в такому маленькому містечку, що й казати, вона була, мов риба у воді! А як же вона знущалася над невісткою, яка втратила надію вже навіть на скорботну Матір Божу, ба та наче й не чула її благань і обітниць. Тільки смерть могла звільнити бідолаху. Смерть свекрухи, певна річ. Іноді добра Селеста дедалі частіше мріяла про цю рятівну подію й присягнулася собі не скупитися та відслужити таку панахиду, щоб про неї заговорили не лише в місті, а й у столиці штату.

Та хоч як добре було доні Розилді в Назаре, коли з’явився новий зять, вона віддавала перевагу Баїї і, щоб залишитися там, розробила справжній план. Насамперед стала улеслива та вкрадлива, намагаючись усіляко догодити фармацевту. Доктора Теодоро це спершу дуже зворушило, він навіть розповів своєму другові Розалву Медейросу, що йому пощастило не лише побратися з такою чарівною жінкою як Флор, а й разом із нею він матиме ще й другу матір, цю святу стареньку дону Розилду.

— Що?! — вухам своїм не повірив Розалву. — Це ви дону Розилду називаєте святою старенькою? — І він розреготався, як дона Амелія в день заручин. — Тільки ви, Теодоро, з вашою довірливістю могли так про неї подумати…

Одначе й довірливого доктора Теодоро надовго не вистачило: та її звичка скрізь встромляти свого носа, інтриги та постійне невдоволення швидко взяли гору над солодкими усмішками й улесливими словами. Тоді вже зять зрозумів причину осудливого сміху дони Амелії та Розалву. Почалося з того, що дона Розилда, зайшовши вельми здалеку, заявила, що їм не годиться жити в такому маленькому домі, майже без зручностей. Чому б не найняти будинок, що більше личив би його статусу та можливостям: просторіший, з великими світлими та комфортними кімнатами?