Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— А як візьме й забуде? — буркнув старий.

— Зле тій людині буде, йой, зле! Забуде Бозя за нього, лишить напризволяще: чини, як собі знаєш. А як стане тій людині погано, і зачне вона жалітися, що ніхто до неї не має співчуття, а всі тільки кажуть: — Сам винен, відвернувся від Бога. Сам винен, не маєш тепер Божої опіки й помочі.

— Правду кажеш, дитино, звідкіля ти все це знаєш?

— Бабуся розповідала.

Хвилину другу дідусь ішов мовчки. Потім промовив, продовжуючи свою думку:

— Як сталося таке, тоді все: забув Пан Біг за нього, і нема тому вороття.

— Та ні, дідусю, кожен має можливість врятуватися, мені про це також бабуся розповідала. Буде, як у тій гарній історії з книжки. Ти, правда, не знаєш її, але ми вже підходимо до хати, тож дізнаєшся, яка то гарна оповідка.

Гайді заквапилася, хутко піднімаючись на останній крутогір. Як тільки дійшли до хатинки, відпустила руку старого й забігла в хижку. Дідусь зняв кошика зі спини. В ньому була лише половина речей із валізи. Забрати усе не вистарчило сили. Він всівся на лавку та задумався. Гайді вибігла з хатини, тримаючи під пахвою свою об’ємну книгу.

— Це ти добре зробив, дідусю, що сів ось тут.

Дівчинка одразу відкрила книгу на потрібному місці: вона так часто перечитувала її, що могла тепер безпомилково відкрити там, де хотіла.

Із почуттям читала вона історію блудного сина, про те, як добре було йому в батьковому домі — пас на його лугах плеканих корів та овечок, спираючись на пастуший посох, одягнений у гарний одяг, зустрічав із худобою на лузі кожного ранку та проводжав кожного вечора ясне сонечко, як це зображено на ілюстрації. «Але якось захотілося йому з жадібності мати все тільки для себе та бути самому собі паном. Почав вимагати від батька своєї частки та втік, зрештою, з рідної домівки. Розтринькав усі маєтності, які йому батько дав. А як лишився без нічого, мусив податися у наймити до багатого селянина. Але в господаря не було такої гарної худоби, як у батькових кошарах. Мав багатий селянин лишень свиней, їх мусив блудний син пасти. Із одягу давав йому господар лише брудні та порвані лахи і годував вичавками, тим, що й свині їли. Пригадав собі блудний син, як добре йому в батьківському домі було, яким добрим був для нього батько його, та й подумав собі, що несправедливо вчинив щодо отця свого. І плакав блудний син від покаяння та туги за рідною домівкою. А якось подумав собі: хочу піти до батька свого, хочу попросити пробачення та сказати йому, що не гідний зватися його сином. Але хай дозволить мені наймитом у нього бути. А як підходив до отчого дому, побачив його батько ще здалеку і побіг йому назустріч».

— Думаєш, дідусю, — перервала своє читання Гайді, — набрався батько злості й вибіг, щоб дорікнути: «Чи не казав я тобі, що так буде?». А ти послухай, як ця історія закінчується: «І побачив отець блудного сина, заплакав він від жалю. Підбіг, обняв, поцілував його. І сказав син до нього: „Згрішив я, батьку, прогнівив небо і тебе. Більше недостойний я зватися твоїм сином“. А отець його звелів своїм слугам: „Принесіть сюди найкращий одяг, що є в домі, та вдягніть його. Надіньте перстень йому на палець та сандалі на ноги. Приведіть тлусте [15] Тлусте — вгодоване, жирне. теля, та заріжте його. Будемо їсти та веселитися: мій син був мертвим, але воскрес він для мене. Пропав, але знайшовся!“ І почали вони веселитися від усієї душі».

— Правда, цікава історія, дідусю? — запитала дівчинка, бо той сидів мовчки, а вона сподівалася, що дідусь буде в захопленні від оповіді та радітиме.

— Ага, файна [16] Файна — гарна. історія, — відповів старий, але його лице було таким серйозним, що Гайді притихла й почала розглядати ілюстрації в книжці.

Потім тихенько підсунула книгу до дідуся і сказала:

— Подивися, як йому добре! — тицьнула пальчиком на малюнок, де вже ошатно вдягнений блудний син стояв поруч із батьком. — Він знову став його справжнім сином!

Через кілька годин, коли Гайді вже міцно спала в своєму ліжечку на горищі, туди з маленьким ліхтариком піднявся Вуй із полонини. Він поставив ліхтарика біля дівчинки: вона лежала зі стуленими долоньками, бо, як обіцяла, молилася перед сном. Порожевіле личко виражало умиротворення та душевний спокій. Старий довго стояв і не міг відірвати від неї очей. Потім склав руки і, похиливши голову, впівголоса промовив: «Отче, я винен, бо згрішив проти неба і тебе, не достойний зватися я твоїм сином!»