Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Ні, я його не загублю, — запевнила мала і запхала листа разом зі згортком на самий спід кошика.

Отож валізу завантажили на воза, після чого Себастян, підхопивши Гайді під пахви посадив її на лаву, яка правила за сидіння в драбиняку, подав їй на прощання руку та, корчачи різноманітні гримаси й жестикулюючи, — ще раз нагадав, щоб вона берегла вміст кошика як зіницю ока. Нагадував на мигах, бо візник був зовсім близько, а лакей усвідомлював, що за наказом господаря він відповідає за дитину і має допровадити її до самого дому. Та ось їздовий видерся на воза, всівся біля Гайді, і конячка потягла воза вгору. Радий, що не треба робити небезпечної подорожі, Себастян всівся на лаві коло вокзалу: чекати на зворотній потяг.

Їздовий, який підібрав Гайді на вокзалі, був пекарем з Дьорфлі. Він віз додому лантухи з борошном. Особисто він ніколи Гайді не бачив, але, як і кожен із мешканців сільця, багато разів чув про дитину, що жила у Вуя з полонини. Крім того він свого часу був знайомим із покійними татом і мамою дівчинки. Отож пекар знав, що везе на своєму возі дівчинку, про яку багато в селі говорили. Він дивувався, що мала знову повернулася додому, тому, аби задовольнити свою цікавість, розпочав із нею розмову.

— Стривай, та ти ж та дівчинка, яка жила на полонині у Вуя, егеж?

— Ага.

— І шо, так тобі нездало [10] Нездало — погано. було, що мусила-сь назад вертатися домів?

— Та нє, мені в місті зле не було, не кожен може похвалитися таким життям, як у Франкфурті.

— То чого назад вертаєш?

— Бо мені господар, пан Зеземанн, дозволив, а інакше я б ніколи не вернулася.

— Ге? Та чого ж ти з такого добра йдеш, коли тобі дозволяють? Не ліпше було б там лишатися, де краще жити?

— Мені найліпше в дідуся на полонині! Вдома мені у стократ ліпше, аніж деінде!

— Ага, як вернешся до того добра, по-інакшому заспіваєш, — буркнув пекар. — Мене тільки одне дивує, — продовжив, балакаючи сам до себе, — вона вже собі знає, як воно на цьому світі є, ото дивина, га?

Візник почав насвистувати і не казав вже більше нічого. Гайді розглядалася, і її помалу охоплювало збудження: ось дерева на узбіччі, а он там, на горизонті, височіють зубчаті шпилі Фалкніса й ніби давні друзі вітаються з нею. Гайді привіталася у відповідь. Чим вище піднімалися, тим більше зростало очікування. Нараз їй захотілося зістрибнути з воза та чимдуж побігти, щоб якнайскоріше потрапити нагору. Але вона притамувала це бажання, хоча в душі у неї вирувала буря. Ось віз в’їхав у Дьорфлі, дзвін на церкві пробив п’яту годину. За якусь мить драбиняка обступив натовп з цікавих дітлахів та жіночок. Підійшло ще пару сусідів, бо валіза та дитина викликали зацікавленість усіх жителів сільця. Кожен хотів знати, звідки вони, куди прямують та, зрештою, кому належать. Коли пекар зняв дівчинку з воза, вона похапцем подякувала: «Дякую, дідусь забере валізу» і хотіла швиденько побігти на полонину, але пробитися через натовп було просто неможливо: люди тісно обступили її з усіх боків і кожен питався про щось своє. Перелякана Гайді почала пробиратися через юрму і люди, бачачи перестрах на її обличчі, мимоволі розступалися, даючи їй дорогу. Вони перемовлялися, бач, яка налякана, щось її там добряче перестрашило. Нараз усі пригадали, яким злючим зробився Вуй із полонини за цей рік: нікому й слова не скаже, не вітається. Як гляне на зустрічного — ніби вбити хоче. Мала би дитина куди подітися, не бігла би в це зміїне кубло. Але тут у розмову втрутився пекар, він сказав, що, мабуть, єдиний серед присутніх, хто справді щось знає достеменно. Привернувши таким чином до себе увагу, задоволений, він утаємничено повідав, що дівчинку до Маєнфельда поїздом привіз якийсь пан, там він вельми дружелюбно попрощався з нею, а йому відразу й не торгуючись, заплатив названу суму за перевезення малої та валізи, та ще й доклав щедрі чайові. Тож він упевнено може стверджувати, чув на власні вуха, що там де вона була, їй було надзвичайно добре, але сама захотіла вернутися до дідуся. Ця новина викликала велике здивування серед присутніх. Її одразу рознесли селом: тепер не було жодної хати, де б, ще того вечора не говорили про дівчинку, яка з райського життя повернулася на полонину.

Гайді зі всіх сил бігла стежиною угору. Час від часу, правда, мусила спинятися, щоб перевести подих: кошик у руках був досить важким, а підйом угору ставав дедалі крутішим. Дівчинка думала тільки про одне: «Чи сидить на своєму місці в кутку за прядкою бабуся? Чи не померла вона, поки мене не було?» Нарешті побачила хатку, що стояла в заглибині полонини. Серце в малої шалено застукало, Гайді побігла стрімголов, а серце калатало голосніше й голосніше. Ось вона вже стоїть перед дверима, але від хвилювання ніяк не може їх відчинити. Нарешті вдалося, й мала застрибнула всередину і завмерла там, боячись навіть дихнути.