Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Мені треба додому, завтра неодмінно піду!

Клара заспокоювали малу, кажучи, що вона мусить залишатися у них, в крайньому випадку до тих пір, поки не приїде татко. А потім побачимо, як воно буде. Гайді піддавалася на вмовляння, і настрій у неї одразу кращав. Однією з причин, чому вона погоджувалася, була радісна думка: сьогодні купка біленьких пампушок для бабусі стала на дві більшою. В обід та на вечерю коло її тарілки завжди лежала свіженька біленька пампушка. Кожного разу дівчинка відразу ховала її в кишеню. Вона навіть уявити собі не могла, що сама з'їсть її, бабуся ж ніколи таких не їла, а твердий чорний хліб вона вже практично не годна їсти. Після їжі, кілька годин поспіль Гайді проводила сама-самісінька у своїй кімнаті. У великому місті Франкфурті не було заведено просто так бігати досхочу, як на полонині. Це їй утовкмачували, і мала бігати перестала. Панна Роттенмаєр також заборонила їй розмовляти в їдальні з Себастяном. А поговорити з Тінеттою малій ніколи б і на думку не спало. Коли вона зустрічала покоївку в коридорі, то одразу сахалася до стіни. Тінетта інакше як уїдливо з нею не балакала, постійно насміхалася з малої. Гайді збагнула цю її манеру спілкування. Отож сиділа в кімнаті і мала достатньо часу, щоб уявити собі, якою зеленою стала полонина, як виблискують на сонці жовтенькі квіточки, як вилискують освітлені ним сніг, гори, далека долина. Мала деколи ледве стримувалася, щоб не покинути всього і не повернутися. Тітка ж сказала, що вона може вертатися додому, коли захоче. Одного дня бажання повернутися стало просто нестерпним, і Гайді поскладала поспіхом усі булочки у велику червону хустку, наділа солом’яного капелюшка і вийшла з кімнати. Але вже коло вхідних дверей їй трапилася велика перешкода у мандрівці додому: панна Роттенмаєр, яка саме повернулася з прогулянки. Управителька завмерла і витріщилася зі здивуванням на Гайді, міряючи її поглядом.

Вона уздріла клуночок із червоної хустки і її прорвало:

— А це що за з’ява? Що це має означати? Чи я тобі не забороняла сновигати вулицями? Тебе знову кудись несе, виглядаєш немов жебрачка.

— Я не йду сновигати вулицями, я йду додому, — пролепетала Гайді.

— Що? Як? Додому? Ти хочеш йти додому? — панна Роттенмаєр аж руками сплеснула від хвилювання. — Вона йде геть із цього дому! Знав би про це пан Зеземанн! Втекти з його дому! Тебе не хвилює, що він колись про це дізнається? Чи з тобою не поводяться краще, ніж ти насправді заслуговуєш? Чи тобі чогось тут бракує? Чи колись було в тебе таке помешкання, чи ж прислуговували так, як тут? Ну скажи!

— Ні, — відповіла Гайді.

— Я знаю, що ні, — кричала далі панна Роттенмаєр, — тобі нічого не бракує, тобі всього вдосталь, але ти просто страшенно невдячна дитина. Живеш собі гарненько, в достатку, і з жиру бісишся!

Гайді також було що сказати, і вона теж виклала все, що її досі мучило:

— Я тільки хочу додому і більше нічого. Коли мене довго не буде, Сніжка плакатиме… бабуся чекає на мене… Щиглик дістане прутом, бо Петрусь-козопас не наїсться сиру… Тут не видно, як сонечко горам «на добраніч» каже, взагалі нічого не видно, а як часом залетить над Франкфурт орел, то лише голосніше скиглить. Тут стільки людей разом сидять вкупі і від цього злять одне одного, замість того, щоб піти в гори і жити там вільно й самому!

— Боже милостивий! Дитина з глузду з’їхала, — жахнулася панна Роттенмаєр і дременула з переляку сходами угору, де втелющилася в Себастяна, котрий якраз хотів зійти.

— Приведіть це нещасне створіння нагору! — гукнула управителька до лакея, потираючи гулю на лобі.

— Так, так, добре, красно дякую, — бурмотів Себастян, потираючи свого лоба: по його гулі було видно, що йому дісталося більше.

Гайді стояла з палаючими після промови очима. Від напруження нею лихоманило.

— Ну що, знову щось утнула? — запитав весело Себастян.

Проте, коли побачив, що мала заціпеніла, дружелюбно поплескав її по плечі і почав заспокоювати:

— Тю, та не беріть цього так близько до серця! Сприймайте все з гумором, весело, це — основне. Вона мені щойно ледь голову не загнула, тепер ось вм’ятина, тільки навпаки. Проте не залякала аніскілечки. Ну-бо, маленька мадемуазель, йдемо нагору, це — її наказ.

Гайді попленталася сходами тихо, поволеньки — у зовсім невластивій їй манері. Себастянові стало шкода малої. Він пішов услід та почав її підбадьорювати.

— Тільки не піддаватися! Не сумувати! Мужньо вперед! Маленька мадемуазель така хороша дитина. Відколи вона у нас: ні разу не заплакала. У такому віці, хто ж цього не знає, діти по дванадцять раз на день пхинькають. А кицьки нагорі які цікаві! Веселі! Знай стрибають собі по підлозі. Дуріють без кінця і краю. Як управителька піде, сходимо на них подивитися, егеж?