Себастян приніс накритого плетеною кришкою кошика й одразу чкурнув із кімнати.
— Я вважаю, — сказала панна Роттенмаєр, — що спершу слід закінчити урок, а потім відкриємо кошика.
Клара ніяк не могла уявити собі, що ж там у ньому всередині і постійно дивилася на таємничий кошик.
— Пане Кандидате, — не витримала вона якраз посередині завдання із відмінювання дієслова. — Можна, я мигцем одним оком зазирну до цього кошика, а потім далі відмінюватимемо?
— Залежно від кута сприймання даної ситуації — це можна було б зробити, проте, ймовірно, це робити просто недопустимо, — вдався до звичних просторікувань пан Кандидат. — В даному конкретному випадку за виконання вищезазначеного бажання, говорить той факт, що вся ваша увага, панночко, спрямована на цей предмет…
Продовження промови пана вчителя діти не дочекалися, бо саме в цю хвилю плетена кришка зіскочила, і з кошика одночасно вистрибнули двоє кошенят, за ними ще одна пара, а за тими й решта. Кошенятам набридло сидіти в тисняві й вони, вибравшись на волю, почали гасати кімнатою, радісно позадиравши хвости. У цю хвилю полічити їх було просто неможливо й складалося враження, що вся кімната наповнена кошенятами, як гарбуз насінням. Вони весело перестрибували через начищені до блиску черевики пана Кандидата, гризли його штанки, видиралися по платтю панни Роттенмаєр ледь не до її грудей, вовтузилися коло її ніг, вистрибували на Кларин візок, дряпали усе, всюди тицяли мордочками, перекидаючи книжки та папери, нявкали: в кімнаті запанував жахливий хаос.
Клара час від часу скрикувала:
— Які гарненькі кошенятка! Як весело стрибають, Гайді, глянь он там, ой, а цей, глянь на цього!
Гайді раділа разом із Кларою і також весело спостерігала за кошенятами. Пан Кандидат спантеличено стояв біля столу й по черзі піднімав то одну, то другу ногу, щоб зашкодити малим капосникам його дряпати.
Роттенмаєр заціпеніла від розпачу в своєму кріслі, але згодом її прорвало і вона щосили залементувала:
— Тіне-е-ето! Тіне-е-ето! Себастя-а-ане! Себастя-а-ане!
Встати з крісла панна боялася, щоби маленькі страховиська не стрибнули їй в обличчя.
На крики про допомогу з’явилися нарешті Себастян і Тінетта. Вони переловили усіх кошенят і посадили їх знову в кошик. Після цього його було віднесено у котячий табір, де вже перебували двоє з цієї зграї бешкетників.
Цього дня позіхати на уроці теж нікому не хотілося. Пізно ввечері, коли панна Роттенмаєр отямилася від ранкових стресів, вона покликала до покою для навчань Себастяна та Тінетту для того, щоб визначити, хто має бути покараним за всі ці безчинства. В результаті дізнання стали відомі всі факти самовільного відлучення Гайді з дому, що призвели до подій цих двох днів. Роттенмаєр сиділа зблідла від обурення, їй просто бракувало слів для вираження своїх відчуттів. Вона лише махнула рукою Себастянові та Тінетті, мовляв: можете йти. Потім повернулася до Гайді, яка саме стояла біля інвалідного возика Клари і ніяк не могла второпати, в чому ж вона завинила.
— Аделаїдо, — суворо розпочала управителька. — Я знаю лише одне покарання за такі дії. Лише таке покарання ти по-справжньому відчуєш. Тебе важко чимось пройняти, ти ж бо з дикунів. Але побачимо, як тобі буде в темному підвалі зі саламандрами та пацюками. Після нього ти станеш, як шовкова, і не будеш більше порушувати встановлені норми.
Гайді слухала промову мовчки й дивувалася з її вироку. Вона знала, що таке підвал: у дідуся в хижці був підвал, там він зберігав готовий сир та свіже молоко. Це місце було надзвичайно цікавим і зовсім не відразливим, без щурів та саламандр.
Проте в цю хвилю Клара почала голосно просити:
— Ні, панно Роттенмаєр, в жодному разі! Давайте зачекаємо, поки татко приїде. Він ж бо написав, що скоро приїде. Як буде вдома, я розповім йому про все. А він уже нехай вирішує: чи треба карати, чи ні.
Управителька не могла виступати проти присуду головного судді. Тому підвелася з крісла і сердито промовила:
— Згода, Кларо, проте я також говоритиму з паном Зеземанном.
Після цього вона вийшла з кімнати.
Минуло кілька днів, під час яких нічого надзвичайного не відбулося. Панна Роттенмаєр ніяк не могла заспокоїтися. Їй постійно стояли перед очима події останніх днів. Управительку не покидало відчуття, що після приїзду Гайді все в домі Зеземанна пішло шкереберть і до колишнього ладу ніколи не повернеться. А от Кларі все подобалося. Вона не нудьгувала. Уроки, завдяки Гайді, проходили весело: мала постійно плутала букви або не могла їх розпізнати. Пан Кандидат, намагаючись допомогти, починав описувати ту чи іншу літеру абетки. Він порівнював її форму з ріжками або дзьобом, і тоді Гайді гукала весело: «А це — кізка!» або ж: «А це — орел!». Описи пана вчителя будили в ній усілякі спогади і зовсім не асоціювалися з літерами. А в післяобідню пору, після того, як Клара відпочила, Гайді розповідала про полонину і життя на ній. Це постійно будило у ній бажання повернутися. Тому щоразу, закінчуючи оповідь, вона запевняла:
Читать дальше