Хулио Кортасар - Таємна зброя

Зараз пропливає величезна біла хмара, як і усі ці дні, увесь цей несказанний час. Усе, про що залишається сказати — це завжди хмара, дві хмари чи довгі години абсолютно безхмарного неба, дуже чистий, нічим не затьмарений прямокутник, прикріплений шпильками до стіни моєї кімнати. Саме це я побачив, розплющивши очі і витерши їх руками: чисте небо, тоді зліва з’являється хмара, поволі граціозно пропливає і зникає праворуч. Тоді інша, а часом усе, навпаки, стає сірим, усе — одна величезна хмара, і раптом ляскають дощові краплі, і видно, як на зображенні довго падає дощ, немов плач навспак, і поступово квадрат прояснюється, можливо, з’являється сонце, і знову напливають хмари, по дві, по три. І часом голуби, і один чи два горобці.

Деде зателефонувала мені по обіді, мовляв, із Джонні не все гаразд, і я відразу ж подався до готелю. Вже кілька днів Джонні й Деде живуть у готелі на рю Лагранж, у кімнаті на четвертому поверсі. Лиш глянувши на двері кімнати, я зрозумів, що Джонні дійшов до ручки. Вікно виходить у майже чорне провалля внутрішнього двору, і вже о першій пополудні треба вмикати світло, якщо хочеш почитати газету чи розгледіти обличчя. Зимно не є, однак Джонні кутається в ковдру, скоцюрбившись в обдертому фотелі, з якого увсібіч лізуть клапті жовтуватого клоччя. Деде постаріла, й червона сукня їй зовсім не личить; це сукня для роботи, для сцени з її вогнями, в готельній кімнаті вона перетворюється на якийсь огидний згусток крові.

— Друзяка Бруно, вірний мені так само, як неприємний присмак у роті, — каже Джонні замість привітання, підтягуючи коліна догори і вмощуючи на них підборіддя.

Деде підсуває мені стілець, і я витягаю пачку «Голуаз». У кишені я маю пляшку рому, але не хочу показувати її, доки не з’ясую, що тут відбувається. Гадаю, найбільше мене дратувала лампочка, що висіла на засидженому мухами дроті. Глянувши на неї раз чи двічі, я заслонився рукою і запитав Деде, чи можна її погасити і обійтися світлом з вікна. Джонні стежив за моїми словами та жестами уважним, але відсутнім поглядом, наче кіт, який пильно дивиться на щось одне, але видно, що він цілком поглинутий чимось іншим; що він є чимось іншим. Урешті Деде встала і вимкнула світло. У тому, що лишилося, у чорно-сірій каламуті, ми краще впізнаємо одне одного. Джонні вистромлює з-під ковдри свою довгу худу руку, і я відчуваю її кволе тепло. Тоді Деде каже, що приготує нам розчинної кави. Я◦зрадів, почувши, що у них є принаймні бляшанка розчинної кави. Я◦вже не раз помічав, що коли в людини є бляшанка розчинної кави, вона ще не дійшла до ручки, ще зможе трохи протриматися.

— Давненько ми не бачились, — кажу я Джонні. — Як мінімум місяць.

— А◦ти тільки й знаєш, що час рахувати, — озивається він похмуро. — Перше, друге, третє, двадцять перше. Усе в тебе має свій номер. Й оця така сама. Знаєш, чому вона люта? Бо я загубив саксофон. Що ж, вона має рацію.

— Але як ти міг його загубити? — питаю я, водночас добре розуміючи, що якраз цього у Джонні питати не варто.

— В метро, — відповідає він. — Аби було надійніше, я поклав його під сидіння. Це було чудово — їхати, знаючи, що він під тобою, у повній безпеці.

— Похопився він лише тут, на сходах готелю, — сказала Деде хриплуватим голосом. — І я мусила бігти на злам голови, аби сповісти про пропажу і в метро, і в поліцію.

Далі запала мовчанка, і я зрозумів, що то була марна трата часу. Та Джонні почав сміятися, так, як він це уміє, сміхом десь з-поза зубів та губ.

— Якийсь нещасний ідіот намагатиметься видобути з нього бодай звук, — каже він. — То був один з найгірших саксів, які я колись не мав. Одразу видно, що на ньому грав Док Родрігес, його нутро було цілком спотворене. Як інструмент сам собою він був непоганий, але Родрігес здатен занапастити навіть інструмент Страдіварі, тільки взявшись його настроювати.

— А◦ти не можеш роздобути десь інший саксофон?

— Ми це якраз з’ясовуємо, — каже Деде. — Здається, у Рорі Френда є один. Найгірше те, що Джоннін контракт…