Хулио Кортасар - Таємна зброя

Будьмо об’єктивними: хлопець був досить добре вбраний і мав при собі жовті рукавиці, які — я міг би в цьому заприсягнутися — належали його старшому братові, студентові права чи суспільних наук; забавно було бачити, як їхні пальці визирають з кишені куртки. Довший час я не бачив його обличчя, лише профіль, зовсім не дурний — налякана птаха, ангел Фра Філіпо, рисовий пудинг — і спину підлітка, що хоче займатися дзюдо і вже декілька разів бився за якусь ідею чи сестру. На порозі чотирнадцяти- чи, може, п’ятнадцятиріччя, відчувалося, що вдягають і годують його батьки, але в кишені у нього ні гроша, що він має переговорити з товаришами, перш ніж зважитись на горнятко кави, чарку коньяку, пачку сигарет. Блукаючи вулицями, він думає про однокласниць, про те, як чудово було б піти в кіно і подивитися останню стрічку або купувати романи, чи краватки, чи пляшки алкоголю з білими та зеленими етикетками. Вдома у нього (респектабельний дім, обід ополудні і романтичні пейзажі на стінах, із темним передпокоєм і підставкою для парасоль із червоного дерева біля дверей) повільно точиться час, аби вчитися, щоби бути надією мами, щоби бути подібним до тата, щоб писати листи до тітоньки в Авіньйон. Тому й усе це ходіння вулицями, уся ця ріка для нього (але ж у кишені — ні копійки) і загадкове місто, коли тобі п’ятнадцять років, з його знаками на брамах, його жахаючими котами, пакетик картопляних чіпсів за тридцять франків, складений вчетверо порнографічний журнал, самотність, як порожнеча в кишенях — мені це порівняння видається вдалим, — і запал до стількох незбагненних, але осяяних загальною любов’ю речей, які своєю доступністю нагадують вітер і вулиці.

Це — біографія того хлопця і будь-якого хлопця взагалі, але саме його я бачив зараз, самотнього, зусібіч оточеного присутністю білявої жінки, що продовжувала з ним розмовляти. (Я◦стомився наполягати, але щойно пропливли дві довгі роздерті хмари. Гадаю, того ранку я ні разу навіть не глянув на небо, бо як тільки я здогадався, щó діється між хлопцем і жінкою, то міг лише дивитися на них і чекати, дивитися і…). Отже, хлопець виглядав занепокоєним, і можна було легко здогадатися, що ж відбулося кілька хвилин — максимум пів години — тому. Хлопець дійшов до краю острова, побачив жінку — і вона видалася йому прекрасною. Жінка чекала цього, позаяк була там, щоб чекати цього. Або хлопець прийшов раніше, і вона побачила його з якогось балкона чи авто, і вийшла йому навперейми, під якимось приводом зав’язала розмову, від самого початку певна в тому, що він її боятиметься і захоче втекти і що, ясна річ, залишиться, настовбурчений і похмурий, вдаючи, що має досвід і насолоджується пригодою. Все решта не становило труднощів, бо відбувалося за п’ять метрів від мене, і будь-хто міг побачити, на якому етапі перебуває гра, цей сміху вартий поєдинок на шпагах; найбільшою атракцією було не те, що він відбувався, а передбачення його розв’язки. Закінчиться тим, що хлопець, зіславшись на побачення чи на якийсь інший обов’язок, збентежено і спотикаючись, піде геть, намагаючись ступати невимушено і відчуваючи себе оголеним під глузливим поглядом, що супроводжуватиме його, аж поки він не зникне з поля зору. Або залишиться, заворожений чи просто неспроможний взяти ініціативу в свої руки, і жінка почне голубити його обличчя, куйовдити волосся, промовляючи до нього вже без слів, а потім візьме його за руку, щоб відвести до себе, якщо він сам зі зніяковінням, яким, можливо, почне забарвлюватися бажання, ризик пригоди, не наважиться покласти руку їй на талію і поцілувати її. Усе це могло відбутися, але ще не відбувалося, і Мішель розпусно чекав, сидячи на поручні і майже несвідомо налаштовуючи фотоапарат, щоби зробити мальовниче фото в кутку острова з дуже незвичайними двома, що розмовляють і дивляться одне на одного.

Цікаво, що сцена (майже ніщо: двоє, що стоять там, неоднаково молоді) мала в собі якусь тривожну ауру. Я◦думав, що я сам наклав її, і що моє фото, якби його зробив, повернуло би речам усю їхню дурну правду. Цікаво було б дізнатися, що думав чоловік у сірому капелюсі, який сидів за кермом авто, припаркованого на набережній, що веде до містка, і читав газету чи дрімав. Я◦його щойно помітив, бо людина в припаркованому авто майже зникає, губиться в цій жалюгідній приватній клітці, позбавленій краси, якої їй надають рух і небезпека. Однак авто стояло там увесь час, формуючи частину (чи деформуючи цю частину) острова. Авто, так, ніби кажеш — вуличний ліхтар чи лавка в парку. І ніколи вітер, сонячне світло — це завжди щось нове для шкіри та очей, а також хлопець і жінка, унікальні, які стояли там, аби змінити острів, показати мені його по-іншому. Зрештою, цілком могло виявитися, що чоловік з газетою також стежив за тим, що відбувалося, і, як і я, відчував недобрий присмак від усього того, чого можна було сподіватися. Тепер жінка легенько розвернулася, і хлопчина опинився між нею і парапетом. Я◦бачив їх майже у профіль, він був від неї вищим, але не набагато, і, незважаючи на це, вона над ним вивищувалася, здавалося, вона нависала над ним (зненацька її сміх — батіг із пір’я), роздавлюючи його лише тим, що була тут, сміялася, проводила рукою в повітрі. Для чого чекати ще? З діафрагмою сімнадцять, рамкою кадру, куди б не попадало це жахливе чорне авто, але попадало це дерево, потрібне для того, щоб розбити занадто сірий простір…