Хулио Кортасар - Таємна зброя

Деде в кутку кімнати миє горнятка і склянки. Я◦бачу, що в них у кімнаті навіть немає водогону, дивлюся на мидницю у рожеві квіточки і цеберко, яке нагадує мені якусь забальзамовану тварину. А◦Джонні говорить, майже затуливши ковдрою рота, і також здається забальзамованим — з підтягнутими до підборіддя коліньми, з чорним гладеньким обличчям, яке від гарячки та рому потроху починає пітніти.

— Я◦дещо читав про це, Бруно. Усе це дуже дивно й насправді дуже складно… Знаєш, я думаю, що музика допомагає. Не зрозуміти, бо насправді я нічого не розумію. — Він б’є себе кулаком по голові. Вона озивається лунким, наче то кокосовий горіх, звуком.

— Там всередині нічого немає, Бруно. Зовсім нічого. Ця штуковина не думає, не розуміє нічого. Правду кажучи, у мене ніколи не було такої потреби. Я◦починаю щось розуміти, лише опустивши очі долі, і що нижче вони опущені, то краще я розумію. Але це не є справжнє розуміння, тут я згоден.

— У тебе підніметься температура, — бурчить Деде з глибини кімнати.

— Ох, замовкни. Це правда, Бруно. Я◦ніколи ні про що не думав, і раптом розумію, що таки думав, але це зовсім не смішно, правда ж? Що смішного, коли людина розуміє, що вона про щось думала? Для предмету роздумів однаково — думаєш ти чи хтось інший. Але ж ні, це я, саме я. Я◦просто користаю з того, про що думаю, та завжди згодом, і саме цього не витримую. Це так важко, так важко… А◦що, вже не залишилось ані ковточка?

Я◦виціджую йому з пляшки останні краплі рому, і тієї ж миті Деде знову вмикає світло. Джонні спливає потом, але кутається в ковдру, час від часу ним трусить так, що фотель аж тріщить.

— Я◦зрозумів це, коли був ще зовсім малим, майже відразу після того, як навчився грати на саксофоні. У нас вдома і дня не минало без колотнечі, тільки й розмов було, що про борги та іпотеку. Ти знаєш, що́ таке іпотека? Мабуть, це щось жахливе, бо моя стара рвала на голові волосся, щойно старий заводив мову про іпотеку, і все закінчувалося бійкою. Мені тоді було тринадцять… але ти все це вже чув.

Якби ж то не чув, я навіть спробував це детально і правдиво описати у своїй книжці про Джонні.

— Тому в нас удома час ніколи не закінчувався, розумієш? Сварка за сваркою, не можна було навіть поїсти. І на довершення усього — релігія. Господи, ти навіть уявити собі не можеш. Коли мій учитель десь роздобув для мене саксофон — ти вмер би зі сміху, якби його побачив, — отоді, гадаю, я відразу зрозумів. Музика висмикувала мене з часу, але це так лише говориться. Хочеш знати, що́ я насправді відчуваю? Думаю, що музика занурювала мене в час. Але тоді виходить, що час не має нічого спільного… ну, нічого спільного з нами, скажімо так.

Мені вже давно відомі галюцинації Джонні та усіх тих, хто живе так само, як він, тому я слухаю його уважно, але не надто переймаюся тим, що він каже. Натомість мене цікавить, як він зумів роздобути наркотики в Парижі. Треба буде учинити Деде допит, знешкодити її як імовірну співучасницю. В такому стані Джонні довго не протягне. Наркотики й нужда разом не ходять. Я◦думаю про музику, яка втрачається, про десятки звукозаписів, в яких назавжди збереглась би Джонніна присутність, його вражаюча перевага над будь-ким із музикантів. «Це я граю завтра» — ця фраза раптом наповнюється для мене дуже ясним сенсом, бо Джонні завжди грає «завтра», залишаючи все інше позаду, у цьому «нині», яке він легко перестрибує з першими нотами своєї музики.

Як джазовий критик я достатньо чутливий, щоб розуміти свої межі, й усвідомлюю, що всі ці мої розумування — нижче тієї площини, де бідолашний Джонні — з його обірваними фразами, зітханнями, раптовими нападами люті, риданнями — намагається йти уперед. Йому наплювати, що я вважаю його генієм, він ніколи не бундючився тим, що його музика залишила далеко позаду те, що грають його колеги. Я◦понуро думаю, що Джонні перебуває біля начал свого саксофона, тоді як я змушений задовольнятися його закінченням. Він — це уста, а я — вуха, аби не сказати, що він — це уста, а я… Кожен критик є сумним фіналом того, що почалося як смакування, як насолода від кусання і жування. І вуста знову роблять рух, великий Джоннін язик жадібно злизує з губ цівку слини. Руки малюють щось у повітрі.

— Бруно, якби ти зміг колись це написати… Не задля мене, розумієш, мені ж бо однаково. Але, мабуть, це дуже гарно. Я◦відчуваю, що це мусить бути гарно. Я◦говорив тобі, що коли ще хлопчиськом почав грати, то усвідомив, що час тече по-іншому. Якось я розповів про це Джиму, і він сказав, що таке саме відчувають усі, і що коли людина відключається… Так і сказав: коли людина відключається. Але я не відключаюся, коли граю. Просто кудись переношуся. Це як у ліфті: ти заходиш у ліфт, заводиш балачку з людьми і не відчуваєш нічого дивного. А◦тим часом униз поплив перший поверх, десятий, двадцять перший, все місто залишилося внизу, і коли ти закінчуєш фразу, яку розпочав, увійшовши, між твоїми першими словами й останніми — п’ятдесят два поверхи. Я◦зрозумів, коли почав грати, що заходжу у ліфт, але то був часовий ліфт, якщо можна так сказати. Не думай: я не забував про іпотеку чи релігію. Просто в ті миті іпотека і релігія ставали чимось схожим на костюм, який зараз не на тобі. Я◦знаю, що костюм висить у шафі, та не кажи мені, що цієї миті костюм існує. Він існує тоді, коли я його надягаю, і так само релігія та іпотека існували тоді, коли я закінчував грати і до кімнати заходила розпатлана моя стара, нарікаючи, що ця чортова музика ріже їй вуха.