Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Контракт, — уриває її Джонні. — Що таке контракт? Треба грати — і квит, а у мене ні саксофона, ні грошей, щоб його купити. І хлопцям ведеться не краще, ніж мені.

Останнє не є правдою, і ми троє це знаємо. Ніхто вже не наважується позичити Джонні інструмент, бо він його відразу ж або губить, або нищить. Він загубив саксофон Луї Роллінга у Бордо, потрощив на друзки і розтоптав сакс, який купила йому Деде, коли було укладено контракт про його гастрольний тур Англією. Ніхто вже не знає, скільки інструментів він загубив, віддав у заставу чи поламав. І на усіх них він грав так, як, гадаю, може грати на альт-саксофоні один лише Господь Бог, якщо припустити, що на небесах відмовилися від лір та флейт.

— Коли тобі починати, Джонні?

— Не знаю. Здається, нині. Га, Деде?

— Ні, післязавтра.

— Всі знають дати, всі, крім мене, — бурчить Джонні, натягуючи ковдру аж по вуха. — Я◦міг би заприсягнутися, що нині ввечері маю грати, а по обіді мушу йти на репетицію.

— Яка різниця? — сказала Деде. — Однаково у тебе немає саксофона.

— Як — яка різниця? Велика різниця. Післязавтра — це після завтра, а завтра — це після сьогодні. І сьогодні ще достатньо триватиме після «зараз», коли ми балакаємо з друзякою Бруно, і я відчув би себе значно краще, якби міг забути про час і випити чогось зігріваючого.

— Вода ось-ось закипить, зачекай трохи.

— Я◦не мав на увазі окріп, — каже Джонні.

Тоді я витягаю свою пляшку рому — і в кімнаті немов спалахує світло, бо Джонні від захвату роззявляє рота, його зуби сяють, і навіть Деде мимоволі усміхнулася, побачивши його подив і радість. Ром під каву — це зовсім незле, і вже після другої чарки і цигарки ми почуваємося значно краще. На той момент я вже зауважив, що Джонні поволі заглиблюється в себе і продовжує згадувати про час, це тема, якою він переймається, відколи я його знаю. Небагато стрічав я людей, яких би так хвилювало все, що стосується часу. Це якась манія, найгірша з усіх його незліченних маній. Але викладає і тлумачить він усе так захопливо, що цьому важко опиратися. Пригадую одну репетицію перед записом, ще в Цинциннаті, десь у сорок дев’ятому чи п’ятдесятому році, задовго до його переїзду в Париж. У ті дні Джонні перебував у чудовій формі, і я пішов на репетицію лиш задля того, аби послухати його і Майлза Девіса. Усі мали бажання грати, усі були в доброму гуморі й гарно вбрані (я згадую про це, мабуть, через контраст із теперішнім виглядом Джонні — брудним і обдертим), грали з насолодою і без нетерплячки, звукорежисер за своїм віконечком захоплено жестикулював, як задоволений бабуїн. І саме тієї миті, коли Джонні, здавалося, потонув у радості, він раптом урвав гру і, вдаривши кулаком невідомо кого, сказав: «Це я граю завтра». Хлопці затнулися, лише двоє чи троє з них дограли ще кілька тактів — наче поїзд, що ніяк не зупиниться, — а Джонні бив себе по чолі і повторював: «Я◦вже зіграв це завтра, жахливо, Майлзе, я вже зіграв це завтра», і вивести його з того стану не міг ніхто. З тієї миті усе пішло шкереберть, Джонні грав знехотя, прагнучи піти геть (аби знову накуритися, сказав звукорежисер, нетямлячись від люті), і коли я побачив, як він виходить — похитуючись, із посірілим обличчям — то запитав себе, чи довго ще це триватиме.

— Гадаю, треба покликати лікаря Бернара, — каже Деде, косячи оком на Джонні, який маленькими ковточками п’є ром. — У тебе гарячка, і ти нічого не їси.

— Лікар Бернар просто йолоп, — відказує Джонні, вилизуючи склянку. — Пропише мені аспірин, а потім скаже, що йому дуже подобається джаз, наприклад, Рей Нобл. У мене ідея, Бруно. Якби я мав саксофон, то зустрів би його музикою, від якої він злетів би з четвертого поверху донизу, рахуючи задком кожну сходинку.

— У кожному разі, аспірин тобі не зашкодить, — кажу я, косячи оком на Деде. — Якщо хочеш, я зателефоную йому, коли піду від вас, і Деде не доведеться спускатися. Послухай, що стосується твого контракту… Якщо ти починаєш післязавтра, гадаю, тут можна буде дещо зробити. Я◦також можу спробувати попросити саксофон у Рорі Френда. У крайньому разі… Але ти повинен більше шануватися, Джонні, ось що головне.

— Не сьогодні, — каже він, дивлячись на пляшку з ромом. — Завтра, коли я матиму сакс. Тож нема чого про це зараз говорити… Бруно, я щораз краще усвідомлюю, що час… Гадаю, що музика завжди допомагає хоч трохи у цьому розібратися. Ну, не те, щоб розібратися, бо насправді мені нічого не ясно. Я◦тільки усвідомлюю, що є щось. Як у тих сновидіннях — правда ж? — в яких починаєш підозрювати, що усе полетить к бісу, і трохи боїшся наперед. Та водночас жодної певності не маєш, і зненацька усе перевертається, як млинець на сковороді, і раптом ти опиняєшся у ліжку з розкішною дівчиною й усе — просто клас.