Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

— Я◦знаю, що ви вже віддавна дратуєте i бачити не можете один одного. У мене для вас гарна звістка; ще до заходу сонця ви зможете показати, хто з вас більший зух. Я◦накажу перерізати вам горлянки навстоячки, а потім ви побіжите наввипередки. І тільки Богу відомо, хто переможе.

Солдат, що допровадив їх, відвів їх геть.

Ця звістка притьмом облетіла увесь табір. Нолан постановив був, що перегони вінчатимуть нинішню військову акцію, та полонені прислали до нього делегата, аби сказати, що вони також хочуть бути їх очевидцями і робити ставки. Нолан був розсудливим чоловіком і дав себе умовити; закладалися гроші, на упряж, на холодну зброю, на коней, які у свій час передадуть удовам та рідним. Було надзвичайно спекотно; щоб ніхто не залишився без сієсти, все відклали до четвертої години. (Сільвейру насилу добудилися). Нолан, як це заведено в креолів, змусив їх чекати годину. Мабуть, обговорював перемогу з іншими офіцерами; денщик снував туди-сюди з чайником.

Обабіч путівця перед наметами чекали, сидячи на землі, ряди полонених зі зв’язаними за спиною руками — щоб не завдавали клопоту. Декотрі відводили душу прокльонами, один проказав початок отченашу, майже всі були наче прибиті. Звісно, курити вони не могли. Їм вже було байдуже до перегонів, але всі дивилися.

— Мені також вчепляться у патли, — сказав один заздрісно.

— Так, але вкупі з усіма, — зауважив його сусід.

— Як і тобі, — відрубав перший.

Шаблею сержант провів лінію поперек дороги. Сільвейрі і Кардосо розв’язали руки, щоб вони не бігли сплутані. Між ними було зо п’ять метрів. Вони стали на лінію; дехто із командирів просив їх не підвести, бо вони в них повірили і поставили на них великі суми.

Сільвейрі на долю випав Мулат Нолан, чиї предки, без сумніву, були рабами праотців капітана і носили їхнє ім’я; Кардосо — звичайний горлоріз вже в літах, родом з Корр’єнтес, який, щоб заспокоїти приречених, казав, поплескуючи їх по плечу: «Кріпися, друже! Жінки мучаться більше, коли родять». Подавшись торсами вперед, два напружені чоловіки не дивилися один на одного.

Нолан подав знак.

У Мулата, гордого своїм дорученням, здригнулася рука і він розпанахав горло від вуха до вуха; корр’єнтинець обмежився вузьким розрізом. З горлянок бухнула кров; чоловіки ступили кілька кроків і впали долілиць. Кардосо, падаючи, витягнув руки. Він переміг, так, либонь, про це і не дізнавшись.

Я◦не побачу, як вершина Іґероти подвоюється у водах Ґольфо-Пласідо [20] Іґерота, Ґольфо-Пласідо — гора і затока у вигаданій країні Костаґуані, описаній в романі Джозефа Конрада «Ностромо: Приморське сказання». , не поїду в Західну державу, і в тій бібліотеці, яку я, сидячи в Буенос-Айресі, уявляю так по-різному і в якої, безсумнівно, є чіткі обриси і щораз більші тіні, не розбиратиму почерк Болівара.

Я◦перечитую попередній абзац, щоб написати наступний, і мене дивує його тон: водночас меланхолійний і пишномовний. Либонь, не можна говорити про ту Карибську республіку, не відображаючи, бодай віддалено, монументальний стиль її найвідомішого історика, капітана Юзефа Коженьовського [21] Юзеф Теодор Конрад Коженьовський — справжнє ім’я письменника Джозефа Конрада. , але в моєму випадку причина інша. Початковий абзац мені продиктувало внутрішнє прагнення надати патетичної тональності трохи болючому, та радше дрібному епізоду. З усією правдивістю я викладу те, що сталося; можливо, це допоможе мені його зрозуміти. Крім того, зізнаватися у вчиненому означає з дійової особи робитися свідком, кимось, хто спостерігає і описує вчинок, а отже вже не є його виконавцем.

Трапилося це минулої п’ятниці, у цій самій кімнаті, де я пишу, о цій самій пообідній порі, тепер ледь прохолоднішій. Я◦знаю, що ми схильні забувати неприємні речі; тож хочу викласти на письмі мою розмову з доктором Едуардом Ціммерманном з Південного університету до того, як її розмиє забуття. Спогад про неї досі дуже яскравий.

Аби моя розповідь була зрозумілою, я мушу коротко нагадати цікаву історію з відомими листами Болівара, які відкопали в архіві доктора Авельяноса, чию «Історію піввікового безвладдя», що вважалася втраченою за усім відомих обставин, віднайшов і опублікував у 1939 році його внук доктор Рікардо Авельянос. З огляду на згадки, які мені запам’яталися в різних публікаціях, ці листи не мають великого інтересу, за винятком одного, написаного в Картахені 13 серпня 1822 року, в якому Визволитель розповідає подробиці своєї зустрічі з генералом Сан-Мартіном. Зайве підкреслювати цінність цього документа, в якому Болівар розкрив, бодай частково, те, що сталося в Ґваякілі. Доктор Рікардо Авельянос, непоступливий противник бюрократії, відмовився передати ці листи Академії історії і запропонував їх різним латиноамериканським державам. Завдяки похвальній запопадливості нашого посла, доктора Меласи, аргентинський уряд перший прийняв цю безкорисливу пропозицію. Було умовлено, що уповноважений приїде до Сулако [22] Сулако — місто-порт у вигаданій країні Костаґуана. , столиці Західної держави, і зніме копію з листів, щоб опублікувати їх тут. Ректор нашого університету, в якому я займаю посаду професора американської історії, для виконання цієї місії люб’язно порадив міністрові мене; я також отримав більш-менш одностайну підтримку Національної академії історії, до якої належу. Мене вже було записано на прийом до міністра, коли ми дізналися, що Південний університет, який не знав — як я волію думати — про ці рішення, запропонував кандидатуру доктора Ціммерманна.