Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

— Б. мені здається нікудишнім; я справді гадаю, що він гірший навіть від сеньйори де Фіґероа.

— Ви◦би за неї проголосували? — спитав інший дещо єхидно.

— Так, — відказав перший, вже роздратований.

Того ж вечора відзнаку одноголосно присудили Кларі Ґленкерн. Вона була відомою, шанованою, відзначалась бездоганною мораллю і на своїй віллі «Пілар» влаштовувала прийоми, світлини яких з’являлися у найрозкішніших журналах. Звичну в таких випадках урочисту вечерю організувала і влаштувала Марта. Клара коротко подякувала їй доречними словами; зауважила, що не існує протистояння між традиційним і новим, між порядком і дерзанням і що традицію створено із правічного ткання дерзань. На показі були присутні багато світських людей, майже всі члени журі і декілька художників.

Усі ми думаємо, що доля судила нам мізерне оточення і що інші є ліпшими. Культ ґаучо і «Beatus ille» [16] Блаженний той, хто… (лат.). — це туга городян. Клара Ґленкерн і Марта, по горло ситі рутиною безділля, прагнули світу митців, людей, які присвятили своє життя творенню прекрасного. Припускаю, що на небесах блаженні думають, що переваги того осідку перебільшені теологами, які там ніколи не бували. Либонь, у пеклі приречені на вічні муки не завжди є щасливими.

Пару років по тому у місті Картахені відбувся Перший міжнародний конгрес образотворчих мистецтв Латинської Америки. Кожна республіка прислала свого представника. Тематика — нехай нам пробачать цей жаргон — становила живий інтерес: чи може митець нехтувати тубільним, замовчувати чи приховувати фауну і флору, чи може він бути байдужим до проблематики суспільного характеру, не долучати свій голос до голосу тих, хто бореться з англосаксонським імперіалізмом тощо? Перед тим, як стати послом у Канаді, доктор Фіґероа виконував дипломатичну місію у Картахені. Клара, яка трохи гордилася відзнакою, залюбки туди◦би вернулася, тепер як художниця. Та це сподівання не справдилося. Уряд відрядив Марту Пісарро. Її виступ (хоча не завжди переконливий) не раз був блискучим, судячи із безсторонніх свідчень буенос-айреських кореспондентів.

Життя потребує пристрасті. Обидві жінки знайшли її в малярстві чи радше в тих стосунках, якими воно їх зв’язало. Клара Ґленкерн писала проти Марти і певним чином для Марти; кожна була суддею своєї суперниці і єдиним глядачем. У цих полотнах, на які вже ніхто не дивився, гадаю, був помітний — що було неминуче — взаємний вплив. Важливо не забувати, що обидві любили одна одну і той інтимний поєдинок вели цілком чесно.

Саме в ті роки Марта, вже не надто молода, відкинула пропозицію вийти заміж; її цікавило лиш протиборство.

Другого лютого 1964 року Клара Ґленкерн померла від аневризми. Газети присвятили їй цілі колонки некрологів, які досі є потрібними в нашій країні, де жінка є представником біологічного виду, а не особистістю. Окрім побіжної згадки про її захоплення малярством, вихваляли її доброчесність, сердечність, майже анонімну і постійну доброчинність, її аристократичне походження — генерал Ґленкерн воював у Бразильській кампанії — і поважну позицію у вищих колах. Марта зрозуміла, що її життя вже не має сенсу. Вона ніколи не почувалася такою непотрібною. Пригадала свої перші, тепер далекі, спроби і виставила в Національному салоні скромний портрет Клари, написаний в манері тих англійських майстрів, якими вони обидві захоплювалися. Хтось назвав його її найкращою роботою. Більше вона не писала.

У тому витонченому поєдинку, про який здогадувалися тільки близькі друзі, не було ні поразок, ані перемог, ані навіть сутички чи інших видимих обставин, як ті, які я постарався записати поштивим пером. Тільки Бог (чиїх естетичних уподобань ми не знаємо) може вручити остаточну пальму першості. Історія, що розгорталася у безвісності, у безвісності закінчується.

Уже немало років минуло відтоді, як Карлос Рейлес, син уругвайського романіста, розповів мені цю історію літнім надвечір’ям в Адроґе. У моїй пам’яті тривала хроніка ненависті та її трагічне завершення тепер перемішуються із цілющим ароматом евкаліптів і співом птахів.

Як завжди, ми говорили про переплетену історію наших двох вітчизн. Він сказав, що я, без сумніву, чув про Хуана Патрісіо Нолана, який мав славу відчайдуха, жартуна і пройди. Я, злукавивши, відповів, що так. Нолан помер близько дев’яностого року, та люди і далі думають про нього як про друга. Були у нього і огудники, яких ніколи не бракує. Рейлес повідав мені одну з його численних витівок. Це сталося незадовго перед битвою при Манантіалесі; головними героями були два ґаучо із Серро-Ларґо: Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра.