Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

Характерним для Марти Пісарро є те, що, говорячи про неї, всі◦би назвали її сестрою блискучої Неліди Сари, заміжньої, а тепер розлученої.

Перед тим як обрати пензель, Марта Пісарро розглядала як альтернативу літературі. Вона могла дотепно висловлюватися французькою — то була мова, якою вона зазвичай читала; іспанська для неї так і залишалася простим домашнім начинням, як ґварані [15] Ґварані — мова місцевого індіанського племені. для сеньйор з провінції Корр’єнтес. Часописи зробили доступними для неї сторінки Лугонеса і мадридця Ортеґи-і-Ґасетта; стиль цих майстрів підтвердив її підозру, що мова, на яку її було приречено, є менш придатною для висловлення думок чи пристрастей, ніж для пустого марнослів’я. Про музику вона знала тільки те, що має знати кожна людина, яка, як і належить, ходить на концерти. Родом вона була із Сен-Луїса; свою кар’єру почала зі скрупульозних портретів Хуана Крісостомо Лафінура і полковника Паскуаля Прінґлеса, які очікувано придбав тамтешній музей. Від портретів місцевих героїв вона перейшла до старих будинків Буенос-Айреса, чиї скромні патіо вона окреслила скромними барвами, без грубої сценографії, якою наділяють їх інші. Хтось — і це точно була не сеньйора де Фіґероа — сказав, що все її мистецтво живиться творами генуезьких майстрів дев’ятнадцятого сторіччя. Поміж Кларою Ґленкерн і Нелідою Сарою (якій, як кажуть, доктор Фіґероа якось упав в око) завжди існувало деяке суперництво; можливо, Марта була знаряддям у поєдинку між ними двома.

Як відомо, спочатку все діється в інших країнах і тільки згодом в нашій. Секта художників, так незаслужено забута нині, яка називала себе конкретною чи абстрактною, немов для того, аби висловити свою зневагу до логіки і мови, є одним із багатьох прикладів. Гадаю, вони стверджували, що так само, як музиці дозволено створювати власний світ звуків, живопис, її брат, міг◦би випробовувати кольори і форми, які не відтворюють кольори і форми речей, що їх бачать наші очі. Лі Каплан писав, що їхні полотна, які обурюють буржуа, шанують біблійну заборону, яку поділяє іслам, створювати людськими руками подоби живих створінь. Іконоборці, стверджував він, відновлюють істинну традицію малярського мистецтва, викривлену такими єретиками, як Дюрер чи Рембрандт. Його огудники закидали йому, що він посилається на приклад, який дають нам килими, калейдоскопи і краватки. Естетичні революції пропонують людям спокусу безвідповідального й легкого. Клара Ґленкерн вибрала абстрактний живопис. Вона завжди сповідувала культ Тернера; і взялася збагатити конкретне мистецтво його неясними красотами. Працювала вона без поспіху, переробила або знищила кілька композицій і взимку 1954 року виставила низку робіт темперою у залі на вулиці Суіпача, який спеціалізувався на творах, які модна тоді воєнна метафора називала авангардними. Сталося дещо парадоксальне: загальна критика була доброзичливою, та офіційний орган секти не схвалив ці неправильні форми, які, хоча й не були реалістичними, наводили на думку про сум’яття призахідного сонця, сельви чи моря і не хотіли бути строгими кружечками та лініями. Мабуть, першою, у кого це викликало посмішку, була Клара Ґленкерн. Вона хотіла бути новочасною, а люди нового часу її не визнавали. Сама робота важила для неї більше, ніж її успіх, і вона не полишала працювати. Не помітивши цього епізоду, малярство і далі йшло своїм шляхом.

Прихований поєдинок уже розпочався. Марта була не тільки художницею; вона наполегливо цікавилася тим, що справедливо можна назвати адмініструванням мистецтва і була заступником секретаря у товаристві, яке називало себе Гуртком Джотто. Всередині 55 року вона добилася, щоб Клару, яка вже була членом гуртка, внесли до списку нового керівництва з правом вирішального голосу. Цей факт, на перший погляд, незначний, заслуговує на аналіз. Марта підтримала свою подругу, однак є незаперечним, хоча й загадковим те, що людина, яка надає підтримку, певним чином переважає того, хто її отримує.

Приблизно в шістдесятому році «два пензлі міжнародного рівня» — нехай нам пробачать цей жаргон — боролися за першу премію. Один із кандидатів, старший, присвятив пишні олійні полотна зображенню грізних ґаучо, заввишки, як скандинави; його суперник, вельми молодий, добився оплесків і скандалу при допомозі старанного невідь-чого. Члени журі, яким перевалило за п’ятдесят, боялися, що люди закинуть їм застарілі критерії, і були схильні голосувати за останнього, який насправді їм не подобався. Після завзятих дебатів, попервах сповнених поштивості, а наостанку нехоті, згоди вони не дійшли. У ході третьої дискусії один з них висловив думку: