Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Тепер мета здавалася дуже близькою. Усередині наступного року Філіп завершить свою практику в шпиталі Святого Луки, а потім поїде до Іспанії; він може дозволити собі провести там кілька місяців, роз’їжджаючи країною, що асоціювалася з романтикою, а потім застрибнути на корабель і податися на схід. Перед ним простягалося життя, і можна було не лічити годин. Філіп міг мандрувати, скільки йому заманеться, у незвичних місцях, серед чужих людей, що живуть незнайомим життям. Він не знав, чого шукає і що на нього чекає у подорожах, але відчував, що дізнається багато нового про життя й отримає кілька підказок до загадки, яку він намагався розгадати і щоразу заплутувався ще більше. Навіть якщо він нічого не знайде, то втамує неспокій, що пожирає душу. Однак доктор Саус повівся із ним надзвичайно люб’язно, і було неввічливо відмовляти чоловікові без поважної причини. Саме тому Філіп, як завжди, сором’язливо і, намагаючись звучати якомога офіційніше, взявся пояснювати, чому для нього так важливо здійснити давно виплекані плани.

Доктор Саус слухав мовчки, але у його старому проникливому погляді з’явилася якась ніжність. Чоловік не наполягав, аби Кері прийняв його пропозицію, і це зробило його ще доброзичливішим в очах хлопця. Милосердя часто буває справжнім тираном. Схоже, лікаря переконали Філіпові причини. Облишивши цю тему, доктор Саус завів розмову про власну юність; він служив у Королівському флоті і так прив’язався до моря, що, звільнившись, вирішив оселитися у Фернлі. Він розповів Кері про своє минуле в Тихому океані та пригоди в Китаї. Доктор Саус брав участь в експедиції проти мисливців за головами на Борнео і пам’ятав Самоа з часів його незалежності. Він потроху відкривався Філіпові. Доктор Саус був удівцем, його дружина померла тридцять років тому, а донька побралася з фермером із Родезії; батько з чоловіком посварилися, тож вона десять років не навідувалася до Англії. Він жив так, наче ніколи не мав ані дітей, ані дружини і був страшенно самотнім. Його похмурість була звичайнісінькою маскою, за якою чоловік ховав гірке розчарування. Філіпові було страшенно сумно дивитися, як лікар чекає своєї смерті, чекає без нетерпіння, навпаки — неохоче, він ненавидить старість і не може змиритися з обмеженнями, які накладає на нього вік, однак відчуває, що смерть — єдиний порятунок від гіркоти життя. Їхні з Філіпом шляхи перетнулися, у старому прокинулася природна прихильність, котру, здавалося, вбила розлука з донькою (у сварці вона стала на бік свого чоловіка, а онуків доктор Саус ніколи не бачив), і привернула його до молодого помічника. Спершу чоловік сердився і переконував себе, що це ознака старечої слабкості, але в Кері було щось, що його приваблювало. Незабаром доктор Саус почав помічати за собою, що усміхається без жодної на те причини. Кері йому не набридав. Раз чи два Філіп клав руку йому на плече: ближчої ласки старий не відчував, відколи його донька багато років тому поїхала з Англії. Коли Філіпові настав час від’їжджати, лікар схотів провести його до станції і раптом відчув себе страшенно засмученим.

— Я чудово провів тут час, — сказав Філіп. — Ви були зі мною страшенно люб’язні.

— Гадаю, ви радієте, що час їхати.

— Тут я насолоджувався кожним днем.

— Але ви хочете піти в широкий світ? Ах, ви ще молодий. — Чоловік трохи повагався. — Я хочу, щоб ви пам’ятали: якщо передумаєте, моя пропозиція досі чинна.

— Це страшенно люб’язно з вашого боку.

Через вікно вагона Філіп потиснув лікареві руку, і потяг помчав його геть від станції. Філіп подумав про два тижні, які збирався провести на хмільнику: думка про зустріч із друзями зігрівала його, і він тішився погожій днині. А доктор Саус повільно почовгав до свого порожнього будинку. Він почувався дуже старим і самотнім.

До Ферне Філіп прибув пізно ввечері. Це було рідне село місіс Ательні, вона з дитинства звикла збирати на полях хміль і щороку приїжджала сюди з чоловіком та дітьми. Її родина, як і більшість мешканців Кенту, регулярно наймалася на збір урожаю, радіючи можливості заробити трохи грошей, але найбільше цінувався щорічний виїзд на роботу, якого, наче найкращого свята, починали чекати вже за кілька місяців. Робота була неважка, займалися нею переважно на свіжому повітрі, тож для дітей ця подорож перетворювалася на один приємний нескінченний пікнік; юнаки зустрічалися тут із дівчатами: довгими вечорами, після завершення роботи, вони прогулювалися стежками і закохувалися, тож після збору хмелю починався сезон весіль. Потім вони від’їжджали, напакувавши візки постільною білизною, кухонним начинням і пательнями, стільцями й столами, а Ферне безлюднів до початку наступного збору хмелю. Місцеве населення було дуже вимогливим і ображалося на навалу «іноземців», як вони називали всіх, хто приїздив із Лондона; чужинці гнули кирпу і побоювалися місцевих; до того ж вони поводилися грубо, і поважні селяни не хотіли з ними знатися. Раніше збирачі хмелю спали в коморах, але років з десять тому на краю луки з’явився рядок хатинок, і Ательні, як і багато інших, щороку винаймали одну і ту саму.