Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— У чому річ, дитинко? — поцікавився Філіп, усміхнувшись.

— Будь ласка, сер, місіс Флетчер питала, чи прийде новий лікар? — З амбулаторії почувся якийсь звук, і доктор Саус вийшов до коридору.

— То мною місіс Флетчер незадоволена? — прогарчав він. — Я лікував місіс Флетчер із того дня, коли вона народилася. То хіба я недостатньо вправний, щоб вилікувати її брудного шмаркача?

Якусь мить здавалося, що дівчинка ось-ось заплаче, а потім, гарненько все обдумавши, вона навмисно показала докторові Саусу язика і, поки він остовпіло стояв, щодуху кинулася геть. Філіп бачив, що це дошкулило літньому джентльменові.

— Ви маєте змучений вигляд, а шлях до Айві-лейн неблизький, — зауважив Філіп, намагаючись підкинути лікареві причину не йти туди самому.

Доктор Саус коротко буркнув:

— Той, хто звик ходити на двох ногах, дістанеться туди значно швидше, дідько забирай, ніж той, у кого є лише півтори.

Філіп почервонів і кілька секунд стояв мовчки.

— То ви хочете, щоб я пішов туди чи підете самі? — запитав він нарешті холодно.

— Який сенс у тому, що я піду. Вони хочуть бачити вас.

Філіп узяв свій капелюх і пішов до пацієнта. Коли він повернувся, було близько восьмої вечора. Доктор Саус стояв у їдальні, повернувшись спиною до каміна.

— Вас довго не було, — сказав він.

— Перепрошую. Чому ви не сідали вечеряти?

— Тому що вирішив почекати. Увесь цей час ви були у місіс Флетчер?

— Ні, боюся, що не весь. На зворотному шляху я зупинився, щоб помилуватися заходом сонця, і забув про час.

Доктор Саус не відповів, а слуга приніс смажені шпроти. Філіп узявся за них із відмінним апетитом. Раптом доктор Саус приголомшив його запитанням:

— Чому ви дивилися на захід сонця?

Філіп відповів із набитим ротом:

— Тому що почувався щасливим.

Доктор Саус якось дивно на нього подивився, і на його старому втомленому обличчі з’явилася подоба усмішки. Вони мовчки доїли вечерю, однак після того, як покоївка принесла їм портвейн і вийшла з кімнати, чоловік відкинувся на стільці та увіп’явся поглядом у молодика.

— Схоже, вас трохи вкололо, коли я згадав про вашу хвору ногу, мій юний друже? — поцікавився він.

— Люди завжди ображають мене, навмисно чи мимохіть, коли гніваються.

— Гадаю, вони знають, що це ваше болюче місце.

Філіп повернувся до чоловіка і впевнено подивився йому увічі:

— Ви неабияк задоволені цим відкриттям?

Лікар не відповів, але придушено фиркнув; утім, у його веселощах була якась гіркота. Вони трохи посиділи, дивлячись один на одного, потім доктор Саус неабияк здивував Філіпа.

— Чому б вам не залишитися тут, тоді я зможу позбутися цього клятого дурня з його свинкою.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але я сподіваюся, що восени отримаю місце в шпиталі. У майбутньому це допоможе мені знайти іншу роботу.

— Я пропоную вам партнерство, — дратівливо буркнув доктор Саус.

— Чому? — здивовано запитав Кері.

— Схоже, там внизу вас люблять.

— Не думаю, що це якось пов’язано з вашим схваленням, — сухо кинув Філіп.

— Ви гадаєте, наче після сорока років практики мене обходить, чи цінують пацієнти мого помічника більше за мене? Ні, мій друже. Між мною та моїми пацієнтами немає жодних сантиментів. Я не чекаю вдячності від них, я чекаю, що вони заплатять мені мій гонорар. Ну, що ви на це скажете?

Філіп не відповів не тому, що обдумував його пропозицію, а через те, що був приголомшений. Безумовно, ніхто не пропонує партнерство лікарю, який щойно отримав диплом; і він із подивом зрозумів (хоча нічого не змусило б його промовити це вголос), що подобається доктору Саусу. Кері уявив, як здивується секретар у шпиталі Святого Луки, коли він йому розповість.

— Практика дає приблизно сім сотень прибутку на рік. Ми можемо домовитися просто зараз, скільки коштуватиме ваша частка, і ви поступово виплачуватимете мені її. А коли я помру, ви успадкуєте справу. Здається, це краще, ніж тинятися шпиталями два чи три роки, а потім працювати, поки не вдасться влаштувати власну справу.

Філіп знав, що люди його професії здебільшого вхопилися б за такий шанс; лікарів було занадто багато, і Кері чудово знав, що половина з них радо погодилися б навіть на таку скромну платню.

— Мені страшенно шкода, але я не можу, — озвався він. — Прийняти пропозицію означає забути про все, чого я прагнув роками. Як не крути, часи були скрутні, але переді мною завжди майоріла надія отримати диплом і вирушити в мандри; і тепер, коли я прокидаюсь уранці, в мене аж усе тіло свербить — байдуже куди податися, головне, щоб це були місця, де я не бував раніше.