Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Одного дня, коли Філіп пропрацював у «Ліннс і Седлі» десь три місяці, завідувач, містер Семпсон, увірвався до відділу, закипаючи від люті. Зранку керівник випадково звернув увагу на вітрину, викликав завідувача і зробив йому в’їдливі зауваження щодо підбору кольорів. Вимушений мовчки слухати зверхній сарказм начальника, містер Семпсон відігрався на службовцях і взявся шпетити нещасного хлопця, обов’язком якого було оформлення вітрин.

— Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам, — лютував містер Семпсон. — Я завжди це казав і надалі казатиму. На вас не можна розраховувати. А ще вважаєте себе розумниками, чи не так? Розумники!

Він кидав підлеглим це слово так, наче воно було найжахливішою на світі образою.

— Невже ви не знаєте, що колір електрик вбиває на вітрині всі інші відтінки синього?

Чоловік люто роззирнувся, і погляд його впав на Філіпа.

— Наступної п’ятниці ви прикрашатимете вітрину, Кері. Подивимося, що у вас вийде.

Продовжуючи розгнівано бурмотіти щось, чоловік повернувся до свого кабінету. Філіпове серце стиснулося. У п’ятницю зранку він узявся за вітрину, мало не непритомніючи від сорому. Обличчя палало вогнем. Як жахливо хизуватися перед очима перехожих; Філіп намагався переконати себе, що такі думки — справжня дурниця, але однаково повертався спиною до вулиці. Шанси, що якийсь студент зі шпиталю йтиме вздовж Оксфорд-стрит о такій годині, були незначними, а більше у Лондоні Кері майже нікого не знав, однак, працюючи, він відчував у горлі великий клубок і уявляв, як, обернувшись, зустрінеться поглядом із кимось знайомим. Він якомога швидше покінчив із роботою. Помітивши, що всі червоні відтінки пасують один до одного, і виставивши сукні подалі одну від одної, Філіп досягнув чудового результату. Завідувач вийшов на вулицю, щоб оцінити його роботу, і не приховував задоволення.

— Я знав, що не помилюся, віддавши цю вітрину вам. Річ у тім, що ми з вами джентльмени (не заперечуєте, якщо я не казатиму цього у відділі, але так і є), а це про щось говорить. Можете не казати мені, що не говорить, бо я точно знаю, що говорить.

Оформлення вітрин стало постійним Філіповим завданням, однак він так і не звик до публічності й ненавидів п’ятничні ранки, коли доводилося братися за роботу. Від жаху він прокидався о п’ятій годині, й від болю в серці заснути більше не вдавалося. Дівчата з відділу швидко помітили його сором’язливість і ще швидше зауважили, що він хитрує, стоячи спиною до вулиці. Вони кепкували з Філіпа і називали його чваньком.

— Напевно, ви боїтеся, що повз вітрину йтиме ваша тітонька і викреслить вас із заповіту.

Загалом стосунки з дівчатами у Кері були непоганими. Вони вважали його трохи дивакуватим, але клишоногість дозволяла юнакові відрізнятися від інших, а незабаром співробітниці виявили, що Філіп справжній добряк. Він ніколи не відмовлявся допомогти, завжди поводився ввічливо і виважено.

— Одразу видно, що він справжній джентльмен, — казали дівчата.

— Якийсь він занадто стриманий, чи не так? — додала одна панянка, на чиє пристрасне захоплення театром Філіп ніяк не відреагував.

Здебільшого дівчата мали кавалерів, а ті, хто не мав, запевняли, що мають, аби ніхто не подумав, наче бракує охочих до них позалицятися. Кілька співробітниць не приховували, що готові пофліртувати з Філіпом, але він спостерігав за їхніми витівками з сумним подивом. Поки що залицяння його не цікавили; до того ж він майже завжди був утомлений і голодний.

Філіп уникав тих місць, куди навідувався у кращі часи. Невеличкі збіговиська в шинку на Бік-стрит закінчилися: Макалістер, підвівши своїх друзів, більше туди не приходив, а Гейворд подався до Африки. Залишився тільки Лоусон, але Філіп відчував, що тепер у них із художником немає нічого спільного, і не хотів його бачити. Однак якось, у неділю по обіді, переодягнувшись, Кері рушив уздовж Реджент-стрит (він прямував до бібліотеки на Сент-Мартін-стрит, збираючись провести там вільний вечір), аж раптом зіштовхнувся з Лоусоном. Спершу він хотів мовчки піти далі, але старий знайомий не дав йому такої нагоди.

— Де ви, дідько забирай, увесь цей час були?

— Я? — перепитав Філіп.

— Я писав вам і запрошував на вечірку до студії, але ви не відповіли.

— Я не отримав вашого листа.

— Так, я знаю. Ходив до шпиталю, щоб побачитись із вами, і знайшов свій лист на полиці. Ви що, покинули інститут?

На мить Філіп завагався. Казати правду йому було соромно, але це відчуття розлютило його, і юнак змусив себе зізнатися, хоча однаково зашарівся.