Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

«О, життя, — вигукнув Кері подумки, — де твоє, життя, жало?» [325] Алюзія на цитату з Послання до коринтян 15:55 «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?».

Та сама бурхлива фантазія, що з математичною точністю продемонструвала Філіпові безглуздість буття, народила нову ідею, і йому здалося, наче він зрозумів, чому Кроншоу подарував йому перський килим. Так само, як ткач створює свій вигадливий візерунок не задля кінцевого результату, а заради естетичного задоволення, так і людина може прожити своє життя; особливо, якщо хтось змусить її повірити, що наші вчинки від нас не залежать, нехай ставиться до свого життя, як до візерунка. Ніхто не мусить його плести. Займатися цим можна лише для власного задоволення. З усього різноманіття подій свого життя, своїх учинків, своїх почуттів, своїх думок людина може створити орнамент, звичайний, вигадливий, складний чи прекрасний; і нехай віра в те, що візерунок вибирає вона сама, — просто ілюзія, де реальність сплітається з місячного сяйва, байдуже: якщо комусь так здається, то для нього так воно і є. Вирішивши, що ні в чому немає сенсу та значення, на безкрайньому полотні життя (ріки, в яку не впадає жодне джерело і яка не має гирла в жодному морі) людина може отримувати задоволення, обираючи різноманітні пасма і сплітаючи їх у візерунок. Існує один візерунок — найпростіший, досконалий і чарівний: людина народжується, росте, одружується, народжує дітей, важкою працею заробляє собі на хліб. Але трапляються вигадливіші й дивовижніші орнаменти, в яких бракує щастя чи не вистачає прагнення успіху, однак є якась своя бентежна краса. Деякі життя (і серед них життя Гейворда) уривав сліпий байдужий випадок, хоча візерунок іще не був досконалим. Можна розрадити себе думкою, що це не має жодного значення. А життя інших (наприклад, Кроншоу) складається в незрозумілий орнамент. На нього слід дивитися під новим кутом, а для оцінки сенсу такого життя необхідно змінити старі стандарти. Філіп вирішив, що, відмовившись від гонитви за щастям, позбувся останньої своєї ілюзії. Життя здавалося жахливим, поки він міряв його щастям, але варто було йому знайти нову мірку, як у нього немов додалося сил. Ані біль, ані щастя не мали жодного змісту. Разом із іншими дрібними деталями вони впліталися у вигадливий життєвий візерунок. Здалося, наче на мить Філіп піднявся над випадковостями свого існування і відчув, що ні біль, ні щастя вже не зможуть впливати на нього так, як раніше. Що б тепер із ним не трапилося — ця подія буде новим пасмом у складному візерунку життя, а коли наближатиметься кінець, Філіп радітиме його цілісності. Життя Кері буде витвором мистецтва й не втратить своєї краси через те, що про його існування здогадується лише він сам. А після його смерті цей шедевр назавжди зникне.

Філіп почувався щасливим.

Завідувач, містер Семпсон, відчув до Філіпа симпатію. Він був дуже ефектним чоловіком, і дівчата з його відділу запевняли, що не здивуються, якщо він побереться з котроюсь із заможних відвідувачок. Містер Семпсон жив за містом і частенько дивував співробітників, перевдягаючись на роботі у вечірнє вбрання. Іноді чергові, прибираючи наступного ранку, бачили, як він повертається в тому ж костюмі, і з серйозним виразом обличчя підморгували одне одному, поки завідувач переодягався у сюртук. У такі дні, вислизаючи з бюро, щоб поспіхом поснідати, містер Семпсон і сам підморгував Філіпу, підіймаючись нагору сходами і потираючи руки.

— Оце так ніч! Оце так ніч! — казав він. — Чесне слово!

Завідувач запевнив Філіпа, що крім нього, у крамниці більше немає джентльменів, і вони вдвох — єдині тут, хто розуміється на житті. Сказавши це, чоловік чомусь раптом змінився, почав називати юнака «містере Кері», а не «старий друже», прибрав поважного вигляду, гідного посади завідувача, і нагадав Філіпові, що він у крамниці простий службовець.

«Ліннс і Седлі» щотижня отримували з Парижа модні журнали і пристосовували надруковані там моделі до потреб англійського споживача. Їхні клієнти були особливими. Здебільшого це були панянки з невеликих промислових містечок, занадто елегантні, щоб шити собі сукні вдома, і недостатньо добре знайомі з Лондоном, аби знайти собі гарну й недорогу кравчиню. Окрім них, хай там як це непристойно, послугами крамниці користувалося чимало актрис м’юзик-холів. Цих клієнток містер Семпсон знайшов особисто і неабияк цим пишався. Спочатку вони купували у «Ліннс і Седлі» сценічні костюми, а потім він переконав багатьох дівчат замовляти тут для себе увесь інший одяг.