Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Ніхто не сумнівався, що так і буде. Цікаво було спостерігати, яку владу над цим геніальним мінливим чоловіком мала неосвічена жіночка, навіть не пов’язана з ним офіційним шлюбом. Тепер, коли Філіпове становище змінилося, місіс Ательні була до нього доброю, як мати; його розчулювали турботи жінки про те, щоб він добре харчувався. Те, що хлопець щонеділі міг навідуватися до цієї дружньої родини, прикрашало його життя (Філіп потроху звикав до свого нового становища, і найбільше його непокоїла жахлива одноманітність). Як приємно було сидіти у царських іспанських кріслах і балакати з Ательні про все на світі. Попри увесь розпач свого становища, від Ательні Філіп завжди повертався на Гемінґтон-стрит у піднесеному настрої. Спочатку Кері боявся забути вивчене і продовжував читати підручники з медицини, але потім зрозумів, що це безглуздо: після виснажливого робочого дня він не міг зосередитися на прочитаному; до того ж він не знав, коли зможе повернутися до навчання в шпиталі, тож усі заняття були марними. Йому постійно снилося чергування в палатах. Прокидатися було боляче. Присутність інших людей у спальні невимовно дратувала; Кері звик до самотності й жахливо страждав від необхідності завжди бути поруч із кимось і ніколи наодинці з собою. Уранці найважче було боротися з розпачем. Він уявляв, як навіки застрягає у цьому житті: «Перший поворот праворуч і другий ліворуч, мадам»; а ще слід радіти, якщо його не звільнять: незабаром додому поверталися ті, хто пішов на війну, і фірма обіцяла взяти їх назад, отже, когось звільнять; доведеться пнутися зі шкіри, щоб зберегти цю огидну роботу.

Філіпова свобода залежала від однієї події — дядькової смерті. Після неї він отримає кілька сотень фунтів і зможе закінчити навчання в шпиталі. Кері почав щиро мріяти про стариганову смерть і підраховувати, скільки той ще може протягнути, адже йому вже добряче за сімдесят. Філіп не знав, скільки дядькові років, але припускав: щонайменше сімдесят п’ять; до того ж він страждав на хронічний бронхіт і взимку завжди сильно кашляв. Він знов і знов перечитував у підручниках із медицини розділ про бронхіт у літніх людей, хоча давно вже вивчив його напам’ять. Сувора зима могла вбити старого. Філіп мріяв про холод і дощ. Ця думка не виходила йому з голови й перетворилася на ідею-фікс. Спека теж погано впливала на дядька Вільяма, а в серпні три тижні стояла задушлива погода. Філіп уявляв собі, як, можливо, одного дня надійде телеграма з повідомленням про смерть вікарія, і в душі вже відчував неабияке полегшення. Стоячи на сходах і вказуючи покупцям потрібний їм відділ, він розважався думками про те, як витратить гроші. Скільки їх було, він не знав, напевно, щонайбільше п’ять сотень фунтів, але цього йому вистачить. Тоді він зможе одразу попрощатися з крамницею; навіть не писатиме заяву про звільнення, а просто збере свої речі в коробку і піде геть, не сказавши нікому жодного слова; а потім він повернеться до шпиталю. Це найголовніше. Цікаво, чи багато він уже забув. За півроку все пригадає, а потім якнайшвидше складе три іспити — спочатку з акушерства, а потім з терапії та хірургії. Часом його скручувало від страху: а раптом дядько, попри свої обіцянки, залишить усі гроші церкві або парафії. Від цієї думки Філіпові робилося млосно. Невже дядько може бути таким жорстоким? Однак, якщо так станеться, Філіп точно знав, що робитиме: так не може тривати вічно; життя було стерпним лише завдяки планам на майбутнє. Якщо не залишиться надії, страх теж зникне. Єдиний хоробрий вчинок за таких умов — самогубство; Філіп детально обдумав, які ліки вб’ють його без болю і де їх можна знайти. Думка про те, що навіть у найнестерпнішій ситуації він однаково знатиме вихід, бадьорила юнака.

«Другий поворот ліворуч, мадам, і вниз сходами. Перший поворот ліворуч, а потім прямо. Містере Філіпе, відведіть покупця, будь ласка».

Раз на місяць Філіп «чергував». Доводилося йти до свого відділу о сьомій ранку й наглядати за прибиральниками. Коли вони закінчували, він знімав чохли з вітрин та манекенів. Увечері, коли службовці йшли додому, він знову накривав вітрини та манекенів чохлами, а потім ще раз «організовував» прибиральників. Це була брудна й нецікава робота. Читати, писати чи палити не дозволялося, слід було тинятися туди-сюди, і час тягнувся нестерпно. Коли чергування закінчувалося, о пів на десяту, хлопця годували вечерею, і це була єдина втіха. Після чаю о п’ятій годині Філіпів апетит не вщухав, тож він нетерпляче чекав на хліб, сир і густе какао, запропоновані фірмою.