Сэмюэль Беккет - Уот

І ось одного дня, долаючи цю споруду, якраз посередині, Уот потупцяв завзятіше, ніж будь-коли, не зупинявся за кожним кроком, як то робив звичайно, і не обдивився як слід маршрут свого руху, і від цього одна дошка тріснула, і його нога провалилася мало не до коліна. Він би, напевно, впав у воду і примхливий потік затягнув би його у глибокий вир, якби я не трапився поруч і не витягнув його. Подяки за цю хай мізерну, але допомогу я так і не дочекався. Ми не гаяли ні секунди і грубим ломаччям і вербовими лозинами так-сяк заличкували пробоїну. Ми розпростерлися долілиць, я на своєму череві, Уот — на своєму, наші нижні кінцівки і половина тулуба (для повної безпеки) лежали на березі, а верхні кінцівки і решта тулуба зависли над стрімкими схилами ручаю. Ми старанно працювали, не покладаючи натомлених рук, аж доки завершили роботу і полагодили місток, після чого він став не гірший, а то й кращий, ніж був. І тоді ми подивилися в очі один одному й усміхнулися, що траплялося вельми рідко, коли ми сходилися разом. Полежавши так трохи, не міняючи усмішки, ми почали наполегливо тягтися вперед і вгору, доки наші голови й наші шляхетні випуклі чола зустрілись і торкнулися, Уотове шляхетне чоло із моїм шляхетним чолом. А потім ми вчинили таке, на що рідко зважувалися, — ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечі, я поклав свої — на його (а що мені ще лишалося робити), тоді я торкнувся губами Уотової лівої щоки, а Уот у відповідь (іншого виходу він не мав) торкнувся своїми губами моєї лівої щоки, дуже старанно і без зайвих емоцій, в той час як над нами гілки спліталися в щільну арку і без упину гойдалися.

Як бачите, ми прикипіли серцем до цього містка. Бо без нього як би ми переходили з однієї частини саду в іншу? Ми б понамочували собі ноги, захололи б, заслабли б, усе це переросло б у пневмонію, а звідти і до фатальних наслідків як штихом докинути.

Якимись стільцями чи лавами, на яких ми могли б сидіти та відпочивати, тут і не пахло.

Кущів, а точніше чагарів, теж не було й сліду. Скрізь, куди не плюнь, буяли хащі, густі й непролазні, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче маленький вулик.

Небо кишіло різноманітною пташвою, за якою ми полюбляли ганятися, жбурляючи в неї камінці та грудки землі. Зокрема вільшанок завдяки їхній довірливості ми забили особливо багато.

Та й жайворонкових гніздечок з теплими яйцями, добре зігрітими матір’ю-пташкою, щойно зігнаною зі свого кубла, ми почавили шкарбанами багацько, а особливо ми полюбляли слухати і дивитися, як вони хрускають, потрощені на друзки, не завжди, правда, а лише у певну пору року, коли пташки висиджували своїх малят.

Але найближче ми заприязнилися з пацюками, які жили обабіч струмка. Вони були довгі та чорні. Ми носили їм різні смачні наїдки з власного столу — сирні скоринки, шматочки хрящів, окрім того, пташині яйця, жаб та пташенят. Вони відчували нашу приязнь, збігалися усім кагалом, варто було нам наблизитися, у всякий інший спосіб виражали свою довіру й любов до нас, терлися спинками і мордочками об наші ноги, не злазили з наших рук і висіли на грудях. Ми вмощувалися снідати завжди всередині і годували їх з рук, роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось пухкого пацюнчика, який наївся донесхочу й відпочивав тепер у нас за пазухою, і згодовували його власній мамці чи таткові, а ні, так братові, сестрі або якомусь іншому невдасі-родичеві.

Порадившись, ми доходили згоди, що в такі моменти ми ставали ближче до Бога.

Коли Уот щось казав, він промовляв низьким голосом і ніби скоромовкою. Бували, траплялися і надалі траплятимуться ще нижчі та скоромовніші голоси, ніж у Уота, ніхто в тому не сумнівається. Але щоб десь вирвався і почувся з людського рота, хай навіть колись дуже давно чи дуже нескоро, за винятком марення, лихоманки чи під час служби Божої, голос, який був би водночас такий низький і такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти віри. Уот майже зовсім не зважав ні на граматику, ні на синтаксис, ні на вимову, ні на загальну теорію, ні на конкретні загальновизнані правила написання окремих слів. Разом з тим власні назви різних місцевостей та імена людей, як-от Нот, Христос, Гоморра, Корк, він вимовляв з великим старанням, і всі ці назви пальм чи атолів з’являлися в нього не купно, а на певній відстані одне від одного, бо він ніколи не заглиблювався в деталі і не обтяжував ними ні себе, ні інших. Він, очевидно, також ніколи не переймався тим, як йому будувати речення, про що вести мову далі, чи, може, краще помовчати, тобто не відав усіх тих мук, яких не минути і найвправнішим імпровізаторам, де б і ким би вони не були — хоч людьми, хоч пташками, а хоч би й нашими чотириногими братами і сестрами. Розмовляв Уот так, ніби щось комусь весь час диктував або виголошував, немов папуга незрозумілий текст, який від численних повторів став ніби рідним. І з цього навального бурмотіння левова частка пропадала безслідно, бо багато чого із тоді ним мовленого я не розчув, не розчовпав, а решту підхопив і назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вітер.