Сэмюэль Беккет - Уот

А якось однієї буремної ночі Уот залишив своє тепле ліжко, вийшов на двір, забрав ключа, відрізав від власної ковдри клаптик і щільно завинув у нього той ключ. Потім він знову виніс його на двір і поклав під камінь. На другий день, ввечері, він перевірив і побачив, що ключ лежить завинений у ту саму ковдру на тому самому місці, під каменем. Бо містер Ґрейвз був чоловік дуже тямущий, Уота цікавило, чи був у містера Ґрейвза син, як у містера Гола, який би пішов його слідом, коли той помре. Уот не виключав такої можливості. Бо чи можна усе подружнє життя прожити у цілковитій злагоді, немов голуб із горлицею, і не нажити бодай одного сина, який би пішов по батькових слідах, коли той помре або вийде на пенсію? Інколи у вестибюлі Уотові на якусь мить щастило побачити містера Нота, а ні, то в саду, коли той стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже і дуже повільно.

Одного разу, виходячи з-за куща, Уот мало не зіткнувся з містером Нотом і довго не на жарт цим переймався, бо не встиг тоді навіть як слід застібнутися і заправити свій одяг. Але всі ці його хвилювання були марні. Бо містер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову і дивився в землю. Уот і собі втупився в землю, але спершу нічого, крім молодої травички, там не побачив, і тільки вдивившись трохи пильніше, він помітив маленьку блакитну квітку, а поруч із нею — жирного черв’яка, який мовчки вгрузався у землю. Так от, мабуть, це і привернуло увагу містера Нота. І завдяки цьому деякий час вони стояли разом, хазяїн і слуга, майже торкаючись одне одного низько похиленими головами (з чого можна зробити висновок про зріст містера Нота, хіба ж ні, якщо земля, на якій вони стояли, була не похила, не в горбках, а рівна), поки черв’як не заповз під землю, а на поверхні лишилася тільки квітка. Колись настане такий день, що й квітка зникне, і тільки черв’як залишиться, але того конкретного дня лишилася квітка, а черв’яка не було. Потім Уот підвів голову й побачив, що містер Нот стоїть із заплющеними очима, почув, як він дихає — тихо, м’яко і неглибоко, наче спляча дитина.

Уот так і не вирішив, радіти йому чи шкодувати від того, що він не бачився з містером Нотом частіше. З одного боку, він відчував, що шкодує, а з іншого — відчував, що радіє. Шкодував він тому, що палко прагнув побачити містера Нота віч-на-віч, а радів він тому, що дуже цього жахався. Так воно все було й насправді, оскільки, враховуючи його бажання побачити містера Нота зовсім близько і острах перед здійсненням цього наміру, саме це бажання змушувало його шкодувати, а острах — радіти з того, що він бачив містера Нота так рідко і, як правило, здалека і крадькома, не прямо, а збоку, якщо взагалі не ззаду.

Цікаво, думав Уот, чи був Ерскін допущений свого часу ближче до хазяїна, ніж він оце тепер.

Але з часом який як тепер, колись, так і надалі буде весь час наближатися, термін Уотової служби на першому поверсі також наближався до завершення, а водночас і бажання його, і острах, і шкодування, і радість, так само, як і безліч інших бажань, острахів, шкодувань та радощів, весь час притуплялися, даленіли, ставали дедалі все більш невідчутними, поки геть зійшли нанівець. А причина того полягала, либонь, у тому, що поступово Уот втрачав весь свій острах і всяку надію побачитися з містером Нотом віч-на-віч якщо не зараз, то будь-коли потім. Або що Уот, і далі вірячи в можливість одного прекрасного дня побачитися з містером Нотом віч-на-віч, став розглядати таку можливість як щось нездійсненне і не варте уваги. Або що мірою того, як Уотове зацікавлення тим, що зветься духом містера Нота, більшало, то його зацікавлення тим, що заведено називати тілом містера Нота, меншало (бо нерідко буває, що якщо в одному місці чогось більшає, то в іншому чогось іншого меншає). Або могла існувати зовсім якась інша причина, ну хоча б утома, яка до всіх попередніх причин була аж ніяк не дотична.

Додайте до цього й те, що ті кілька разів, коли Уот швидко й мигцем встиг побачити містера Нота, були дуже короткими й невиразними. Все, що він тоді угледів, він бачив крізь скло, і не в чистому дзеркалі, а крізь звичайне скло, через східне вікно уранці, та через західне — надвечір. Додайте до цього й те, що та постать, яку він інколи бачив мигцем у вестибюлі чи у саду, ніколи не повторювалася, а завжди, як помітив Уот, міняла свою огрядність, зріст, навіть волосся, ну і, певна річ, манеру рухатися чи стояти, і Уот ніколи б не повірив, що то є одна і та ж постать, якби не знав, що то є сам містер Нот.