Сэмюэль Беккет - Уот

Уот ніколи не чув містера Нота, себто не чув, як він говорить, сміється чи плаче. Правда, якось він почув, як той каже фіть! фіть! до якоїсь пташечки, а іншим разом було чути, як містер Нот випускав дивні звуки — плопф, плопф, плопф, плопф, плопф, плопф, плоп, пло, па. Сталося це посеред квітника. Цікаво, думав Уот, чи пощастило Ерскіну більше за нього і в цьому відношенні. Чи розмовляв містер Нот з Ерскіном? Уот ніколи не чув, щоб вони балакали, а він почув би, якби вони гомоніли. Хіба що вони розмовляли півголосом. Так, звичайно, вони розмовляли півголосом, хазяїн зі своїм слугою гомоніли у два півголоси, півголос хазяїна і півголос слуги.

Одного дня вже під кінець Уотової служби на першому поверсі задзвонив телефон, і якийсь голос запитав, як там справи у містера Нота. Зухвалець якийсь, не інакше. Друг, відрекомендувався голос. Це був або дуже високий чоловічий голос, або дуже низький жіночий.

Уот сформулював цю подію так:

Дзвонив друг містера Нота, непевної статі. Питав, як справи у містера Нота.

Невдовзі у цьому формулюванні пішли розломи.

Але Уот був надто стомлений, щоб їх личкувати. Уот більше не наважувався себе виснажувати.

Як часто він нунукав на неї, на цю загрозу подальшого самовиснаження. Ну-ну, казав він, ну-ну, потім, потім усе заличкую, замажу. Тільки не зараз.

Уотові набрид перший поверх, цей поверх на той час уже добряче виснажив Уота.

Чому він навчився? Нічому.

Що він дізнався про містера Нота? Нічого.

Що лишилося з його потягу до вдосконалення, з його потягу до істини, до чесного, нормального життя, що лишилося? А нічого.

А сам цей потяг, хіба він чогось не вартий?

До того, він же себе пам’ятає, він був такий маленький, такий бідний. А нині став ще меншим і ще біднішим. Хіба це нічого не варто?

Такий був недужий та хворий, такий самотній.

А зараз.

Іще хворіший, ще самотніший.

Хіба це нічого не варто?

Порівняльний ступінь — хіба його можна рівняти до звичайного? Більше він за звичайний ступінь чи менший — не має значення. Менший він за найвищий ступінь чи більший — теж байдуже.

Червоне, синіше, щонайжовтіше, все, стара мрія більше не чинна, скінчилася, наполовину кінцевіша, щонайкінцева. Знову.

Ще трохи, й світатиме.

Але, нарешті, він прокинувся і побачив, підвівшися, коли підвівся, коли опустився, що Ерскіна вже немає, а ще трохи спустившися, трохи далі, побачив дивного чоловіка на кухні.

Він не знав, коли це сталося. Коли тисове дерево було темно-зеленого, майже чорного кольору. Було це того білого, ніжного ранку, коли земля одяглася, немов готувалася лягти в труну. Було чути дзвони з каплички, церковні дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привіз, співаючи, молоко і поставив бідон під самі двері, мало не верещав свою немелодійну пісню, щедро налив повний глек молока, поставив його на землю і, не уриваючи співу, поїхав далі.

Дивний чоловік, фігурою нагадує Арсена та Ерскіна. Він називався Артуром. Артур.

Десь приблизно у цей час Уота перевели до іншого приміщення, а мене залишили замість нього. Після того ми зустрічалися і балакали як давні знайомі. Тут не йдеться про те, що ми аж надто часто зустрічалися і балакали, ні, не часто. Ми рідко залишали свої будинки, він — свій, а я — свій. Бо коли ставала година і ми виходили в сад, то ці виходи не завжди збігалися. Бо та погода, яку я полюбляв, хоча й нагадувала погоду, яку полюбляв Уот, все ж мала деякі особливості, які Уотові були не до шмиги, і навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякі особливості, яких я аж ніяк не витримував. Отже, коли ми, не змовляючись, визирали у вікна, виходили з наших будинків, щоб поніжитися на осонні й подихати чистим повітрям, зустрічалися у садку і не виключено, що заводили дружню бесіду (бо хоча ми не могли заводити дружню бесіду, не зустрівшися, але могли зустрічатися, як воно часто й було, і ніякої бесіди не заводити), все ж одного з нас часто охоплювало неабияке розчарування і смуток, пекучий смуток від того, що він покинув будинок свій, і він клявся собі, хоч ніколи цієї клятви і не дотримувався, що ніколи більше не залишатиме свого будинку, ніколи й ні за яких умов. Крім того, інколи ми намагалися опертися звабним чарам усякої погоди, яка спокушала нас вийти надвір, але водночас ми ніколи цього не робили. Бо коли хтось один опирався, а інший піддавався, тоді все ж була сяка-така, а все ж надія на зустріч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали ніякої змоги ні зустрітися, ні побалакати. А коли ми піддавалися удвох, от тоді ми й зустрічалися, а часом і розмовляли посеред садка.