Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

У хвилину затишшя Джорджо звів курок рушниці. На цей зловісний звук тихий стогін вирвався з жінчиних грудей, вона непорушно сиділа поруч. Раптовий вибух зухвалого галасу зовсім близько від будинку тут же стишився до спантеличеного бубоніння. Хтось побіг, було чути, як шумно хапнув ротом повітря, прожогом майнувши повз двері; під муром чулося хрипке бурчання і чиїсь кроки; об віконницю тернулося чиєсь плече, заступаючи яскраві цівки сонячного проміння, що прошивали всю кімнату. Синьйора Тереза, яка обхопила руками укляклі постаті своїх доньок, притисла їх до себе ще міцніше — аж якось судомно.

Юрба, відтиснена від митниці, розбилась на кілька ватаг, відступаючи рівниною до міста. Приглушеному гуркоту безладних залпів, що розкочувались удалині, вторували стишені крики. У паузах слабко лунали поодинокі постріли, а низька і видовжена біла будівля без вогника в жодному вікні здавалась острівцем непроникної тиші посеред колотнечі, яка коловими хвилями розходилася навсібіч. Але обережні порухи та перешіптування недобитків, які хотіли трохи переховатись у цих стінах, падали недобрими, скрадливими звуками в темряву кімнати, прошитої струнами мирного сонячного світла. Сімейство Віол чуло ці голоси так виразно, мовби то незримі привиди, ширяючи над їхніми стільцями, пошепки радилися, чи варто підпалювати «казу» цього чужинця.

Це діяло на нерви. Старий Віола поволі підвівся з рушницею в руці, нерішучо, бо не знав, як стати на заваді непроханим гостям. Голоси вже було чути на подвір’ї. Синьйора Тереза не тямила себе від жаху.

— Ах! Зраднику! Зраднику! — лепетала вона майже нечутно. — Тепер нас спалять, а я ще падала перед ним навколішки. Ні! Він, певно, біжить слідом за своїми англійцями.

Схоже, вона вважала, що сама вже присутність Ностромо в домі гарантувала б їм цілковиту безпеку. Настільки й вона теж підпала під чари отієї репутації, яку капатас карґадорів створив собі на узбережжі та на залізниці, серед англійців та простолюду Сулако. Йому в очі, навіть у присутності свого чоловіка, вона завжди награно висміювала цю репутацію, часом добродушно, частіше — з дивною гіркотою. Але ж жінки нерозсудливі у своїх поглядах, як спокійно зауважував Джорджо за відповідних обставин. Цього разу, тримаючи рушницю напоготові, він нахилився до дружини і, не зводячи очей із забарикадованих дверей, процідив їй у вухо, що Ностромо не міг би тут нічим допомогти. Ну бо що вдіють двоє запертих у будинку чоловіків супроти двох десятків чи більше бандитів, які замишляють підпалити дах? Він певен, що «каза» весь цей час не йшла Джан’ Баттісті з думки.

— «Каза» йому не йшла з думки! Ха! — аж задихалася синьйора Віола, шаленіючи. І вдарила себе у груди руками з розчепіреними пальцями. — Знаю я його. У нього на думці лише він сам.

Рушничний залп пролунав так близько, аж вона закинула голову назад і заплющила очі. Старий Джорджо стиснув зуби під сивими вусами і люто закрутив очима. Кілька куль водночас поцілили в мур біля самого кутка, було чути, як знадвору посипалися шматки тиньку; долинув крик: «Он вони йдуть!» — на мить запала тривожна тиша, а тоді почулось, як стрімко віддаляється дружний тупіт ніг.

Постава старого Віоли випружилась, і на вустах старого бійця з лев’ячим обличчям заграла усмішка вдоволеної полегші. Це були не борці за справедливість, а злодії. Для того, хто належав до Безсмертної тисячі [25] Безсмертна тисяча — мова про епізод італійського Рісорджименто, Виправу тисячі , коли загони добровольців на чолі з Ґарібальді захопили королівство Двох Сицилій, що перебувало під владою іспанських Бурбонів (1860). Ґарібальді під час завоювання Сицилії, навіть захистити від них своє життя означало певним чином принизитись. Він був сповнений безмежної зневаги до цього бунту негідників і леперо, яким було невідоме значення слова «свобода».

Він опустив свою стару рушницю долі й, повернувши голову, глянув на кольоровий літографічний портрет Ґарібальді в чорній рамці на білій стіні, — різкий сонячний промінь перетнув його впоперек. Очі старого Джорджо, призвичаєні до цих сутінків з проблисками, роздивились рум’янець на обличчі, червону барву сорочки, обриси квадратних плечей, чорну пляму берсальєрського [26] Берсальєри (іт. bersaglieri , «снайпери») — різновид піхотних підрозділів Італійської армії. капелюха, прикрашеного півнячим пір’ям, яке кучерявилось над тулією. Безсмертний герой! Ось яка була твоя свобода, — вона дала тобі не лише життя, а й безсмертя!