Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

А оскільки компанія рідко недораховувалась найменшого згорточка, майже ніколи не губила бичків і ще не втопила жодного пасажира, то назва ОПСК мала дуже високий кредит довіри. Люди заявляли, що під опікою компанії їхні життя і власність у більшій безпеці на воді, ніж у їхніх хатах на бéрезі.

Суперінтендант ОПСК у Сулако, який відповідав за обслуговування всього костаґуанського сектора, дуже пишався становищем своєї компанії. Він підсумовував це приказкою, яка не сходила з його вуст:

— Ми ніколи не помиляємося.

Щодо службовців компанії це набирало форми суворого припису:

— Нам нізащо не можна помилятися. Я тут не помилюсь, а той Сміт хай собі в себе що хоче, те й коїть.

Сміт, якого він в очі не бачив, був іншим суперінтендантом з обслуги, що дислокувалася десь за півтори тисячі миль від Сулако.

— Навіть не кажіть мені про того вашого Сміта.

Тоді, раптом заспокоївшись, він з умисною недбалістю ухилявся від теми.

— Сміт знає про цей континент не більше, ніж дитина.

«Наш вельмишановний сеньйор Мітчелл» — для бізнесового та офіційного світу Сулако, «прискіпливий Джо» — для командування суден компанії, капітан Джозеф Мітчелл і сам пишався своїм глибоким знанням людей та характерних явищ цієї країни — cosas de Costaguana [17] Cosas de Costaguana (ісп.) — справи Костаґуани. . Серед них найнесприятливішими для належної праці компанії він вважав часті зміни уряду, зумовлені революціями воєнного типу.

Загалом політична атмосфера республіки в ці дні була буремна. Патріоти-втікачі з партії, яка зазнала поразки, примудрилися повернутись на рідні береги, завантаживши пів пароплава стрілецькою зброєю та амуніцією. На думку капітана Мітчелла, то була просто дивовижна кмітливість з огляду на нужду тих людей у момент утечі. Він зауважував, що «вони, здається, навіть не мали досить дрібних грошей на пасажирський квиток, коли покидáли країну». І він знав, про що каже, бо одного пам’ятного дня його покликали врятувати життя диктаторові, та ще й кільком посадовцям скинутого уряду Сулако: главі адміністрації, начальникові митниці та шефові поліції. Після програної битви під Сокорро бідолашний сеньйор Ріб’єра (так звали диктатора) відмахав по гірських стежках вісімдесят миль, сподіваючись випередити фатальні новини, — з чим він, звичайно, не міг упоратись верхи на кульгавому мулі. Ба більше: тварина здохла під ним на Аламеді, де вечорами, у періоди між революціями, часом промишляла воєнізована банда.

— Так от, сер, — пишномовно і поважно вів далі капітан Мітчелл, — дочасна кончина того мула привернула увагу до безталанного вершника. Його впізнали кілька дезертирів із диктаторської армії, які були вже серед зграї негідників, замішаних у побитті вікон в Інтенденсії [18] Інтенденсія (ісп. intendencia ) — тут: адміністрація провінції та міста (Сулако). .

Рано-вранці того дня місцева адміністрація Сулако забарикадувалась у конторі ОПСК, масивній будівлі на самому краю молу, залишивши місто на милість революційного натовпу, а оскільки простолюд ненавидів диктатора через суворий закон про військовий обов’язок, хоч той просто мусив упровадити його під час заворушень, то сеньйор Ріб’єра мав добрі шанси бути розірваним на шматки. Та з ласки Провидіння поруч був Ностромо — безцінний чолов’яга — разом із кількома робітниками-італійцями, завезеними для праці на Національній центральній залізниці, і примудрився визволити диктатора з халепи — принаймні на якийсь час. А капітанові Мітчеллу вдалось підкинути всіх власною шлюпкою до одного з пароплавів компанії — то була «Мінерва», — який сáме тоді, з волі щасливого випадку, захóдив у гавань.

Капітан мусив спускати цих панів по мотузці з діри в задній стіні, а тим часом юрба, виваливши з міста, розлилась по всьому бéрезі, виючи і клекотячи під будівлею з фасаду. Потім мусив поквапити їх, поки бігли уздовж молу, — то був відчайдушний прорив, пан або пропав, — і знову-таки Ностромо, один на тисячу, цього разу очоливши бригаду докерів компанії, тримав оборону молу супроти натиску черні, давши втікачам час добігти до шлюпки, яка чекала їх на іншому кінці з прапором компанії біля стерна. На них летіло паліччя та каміння, лунали постріли, ще в них кидали ножами. Капітан Мітчелл охоче демонстрував довгий шрам на своєму лівому вусі та скроні, який лишився від рани, завданої бритвою, прикріпленою до палиці, — як він пояснював, зброєю, яка була у великій пошані серед «тутешніх негрів найгіршого штибу».