Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Отакі, і це щира правда, туманні першоджерела «Ностромо» — цієї книги. Припускаю, що від того моменту її вже не могло не бути. Та навіть тоді я вагався, ніби інстинкт самозбереження застерігав мене від ризику далекої та важкої подорожі до країни, життя якої повне інтриг і революцій. Проте подорож таки мала відбутися.

Це забрало найкращу частину 1903–1904 років — з багатьма перервами, коли вагання поновлювались, а то б я загубився в дедалі ширших панорамах, які відкривалися переді мною в міру того, як поглиблювалися мої знання про цю країну. А ще часто, коли гадав, що зайшов у безвихідь, застрягши в заплутаних справах республіки, я щоразу, образно кажучи, пакував валізу, кидався геть із Сулако, аби перемінити клімат, і писав кілька сторінок «Морського дзеркала» [2] « Морське дзеркало » — збірка автобіографічних есеїв Джозефа Конрада (1906). . Але загалом, як я вже казав, мій побут на латиноамериканському континенті, славному своєю гостинністю, тривав близько двох років. Повернувшись, я виявив (говорячи трохи в стилі капітана Ґуллівера), що з моєю родиною все гаразд, моя дружина сердечно рада дізнатися, що з усією тією гарячкою покінчено, а наш хлопчик неабияк підріс, поки мене не було.

Звичайно, моє основне джерело з історії Костаґуани — це неупереджена і красномовна «Історія півстолітньої смути» авторства мого високошанованого друга, покійного дона Хосе Авельяноса, посланця при дворах Англії та Іспанії і т. д., і т. д. Ця праця ніколи не публікувалася — читач зрозуміє чому, — і я, власне, був єдина людина у світі, обізнана з її змістом. Я присвятив немало годин напруженому її обмірковуванню і сподіваюся, що моя сумлінність заслужить на довіру. Заради справедливості щодо себе й аби розвіяти побоювання майбутніх читачів, прошу звернути увагу, що кілька історичних алюзій я підтягнув, не щоб пописатися своєю унікальною ерудицією, а тому що кожна з них тісно пов’язана з реальністю і чи то проливає світло на характер поточних подій, чи то прямо впливає на долі людей, про яких я веду мову.

Щодо їхніх особистих історій, то я намагався описати їх — Аристократію і Народ, чоловіків і жінок, латиносів і англосаксів, бандитів і політиків — так холоднокровно, як тільки міг у зáпалі та зіткненні моїх власних суперечливих емоцій. Зрештою, це також історія суперечностей і тих людей. Хай читач судить, наскільки заслуговують на інтерес їхні вчинки і таємні сердечні прагнення, розкриті в лютих скрутах доби. Зізнáюся, що, як на мене, то була доба міцної дружби та незабутньої гостинності. І тут мушу згадати вдячним словом пані Ґулд, «першу леді Сулако», яку легко можемо довірити таємному обожненню доктора Моніґема, та Чарлза Ґулда, ідеалістичного поборника Матеріальних Інтересів, якого мусимо довірити його Копальні — від якої в цьому світі нікуди не втекти.

Про Ностромо, другого з тих двох чоловіків, протиставлених за расовими та соціальними ознаками, яких полонило срібло копальні Сан-Томе, почуваюся зобов’язаним сказати дещо ширше.

Я без вагань зробив цього центрального персонажа італійцем. По-перше, це цілком вірогідно: за тих часів італійці юрбами посунули до Західної провінції, як пересвідчиться кожен, хто читатиме далі, а по-друге, не було нікого, хто міг би так добре триматися пліч-о-пліч із Джорджо Віолою — Ґарібальдіно, ідеалістом давніх гуманістичних революцій. Сам я потребував Людини з Народу, якомога вільнішої від класових умовностей та будь-якого усталеного способу мислення. Це не нападки на умовності. Я керувався не моральними, а художніми вимогами. Якби він був англосаксом, то спробував би встрянути в місцеву політику. Але Ностромо не прагне бути лідером у грі особистостей. Не хоче підійматися над масою. Він задоволений тим, що відчуває свою владу — не пориваючи з Народом.

Але передусім Ностромо є тим, ким він є, через те, що на створення його óбразу мене надихнув у дні моєї юності один середземноморський моряк. Ті, хто прочитав бодай кілька сторінок моїх творів, відразу збагнуть, щó я маю на увазі, коли кажу, що бути Ностромо за таких обставин міг Домінік, господар «Тремоліно». В усякому разі, Домінік чудово зрозумів би свого молодшого літературного двійника, хоч до його вчинку, може, й поставився б зі зневагою. Ми з ним разом уплуталися якось в одну доволі безглузду пригоду, але безглуздість — то пусте. Мене щиро тішить думка, що в ранній юності в мені, отже, мусило бути щось гідне, аби пробудити гіркувату вірність оцього чоловіка, його напівіронічне обожнення. Багато з того, що сказав згодом Ностромо, я почув із вуст Домініка. Тримаючи руку на румпелі [3] Румпель — важіль для повертання стерна. , блукаючи по обрію безстрашним поглядом з-під мало що не чернечого каптура, який затінював йому обличчя, він проказував звичайний свій заспів до монологів нерозкаяної мудрості: « Vous autres gentilhommes! » [4] Vous autres gentilhommes! (фр.) — Ви, шляхетні панове! — і той його саркастичний тон досі звучить у моїх вухах. Це так схоже на Ностромо! «Ви hombres finos !» [5] Hombres finos (ісп.) — шляхетні панове. Дуже схоже на Ностромо. Проте Домінік-корсиканець плекав у душі певну гордість нащадка шляхетного роду, якої Ностромо не мав, бо його родовід був іще давніший. Він — чоловік, обтяжений незліченними поколіннями предків, але без рідні, якою міг би похвалитися… Як і Народ.