Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Капітан Мітчелл був огрядний літній чоловік із короткими бакенбардами, носив високі гострокутні комірці, був небайдужий до білих жилеток і під маскою зверхньої замкнутості ховав без перебільшення дуже товариську вдачу.

— Ці добродії, сер, — казав він, не зводячи з вас дуже урочистого погляду, — мусили бігти, мов кролики. Я й сам біг, мов кролик. Певні форми смерті, е-е, не відповідають смакам, е-е-е, респектабельного чоловіка. Мене б теж забили до смерті. Скажена юрба, сер, не розбиратиме, хто там хто. З волі Провидіння ми зобов’язані нашим порятунком моєму капатасові карґадорів, як його звуть у місті, чоловікові, який на той час, коли я склав йому ціну, був просто боцманом італійського корабля, великого ґенуезького корабля, одного з кількох європейських суден, які ходили в Сулако зі збірним вантажем ще до будівництва Центральної залізниці. Він залишив корабель заради деяких дуже респектабельних друзів, своїх земляків, з якими тут заприятелював, але водночас, припускаю, заради власної користі. Пане, я пречудово розбираюсь у людях. Я взяв його за бригадира наших докерів і наглядача нашого молу. От ким він був. Але без нього сеньйор Ріб’єра був би мерцем. Цей Ностромо, сер, чоловік абсолютно бездоганний, став пострахом усіх міських злодіїв. У нас тут кишіли, сер, кишіли й роїлись ладрони [19] Ладрон (ісп. ladrón ) — злодій. і матреро [20] Матреро (ісп. matrero ) — бандит, розбійник. , злодії та вбивці з усієї провінції. А на таку оказію вони ринули до Сулако ще за тиждень. Вони нюхом чули кінець, сер. П’ятдесят відсотків цього розбійницького наброду — то професійні бандити з Кампо, сер, але не було серед них жодного, хто б не чув про Ностромо. Щодо міських леперо [21] Леперо (ісп. lepero ) — шахрай, пройдисвіт. , сер, то тим досить було тільки побачити його чорні вуса й білі зуби. Вони пасували перед ним, сер. Ось на що здатна сила характеру.

Цілком можна було сказати, що це Ностромо, сам-один, урятував життя тим панам. Капітан Мітчелл, зі свого боку, не відходив від них, поки не побачив їх, хоч знесилених, задиханих, заляканих і розлючених, зате врятованих, на люксусових оксамитових диванах у салоні першого класу на «Мінерві». До останнього він був настільки обережний, що звертався до ексдиктатора «ваша світлосте».

— Пане, інакше я не міг. То була зламана людина — страшнюча, мертвотно-бліда, вся в подряпинах.

У той захíд «Мінерва» так і не стала на якір. Суперінтендант наказав негайно вивести її з гавані. Звичайно, вантаж було годі вивантажити, а пасажири, які прямували до Сулако, природно, відмовилися сходити на берег. Їм було чути стрілянину і добре видно бій, який точився край води. Відтіснена юрба вклала всю свою енергію в атаку митниці, похмурої, наче недобудованої споруди з багатьма вікнами за двісті ярдів від контори ОПСК; власне, тільки ці дві будівлі й стояли біля гавані. Капітан Мітчелл наказав командувачу «Мінерви» висадити «цих панів» у першому ж порту за кордонами Костаґуани, а сам повернувся на свою шлюпку, аби поглянути, що можна зробити для захисту майна компанії. Те майно, а також залізничне, зберегли європейці, тобто сам капітан Мітчелл з групою інженерів, які будували залізницю, і з поміччю робітників-італійців та басків, що віддано згуртувались довкола своїх англійських шефів. Докери, уродженці республіки, також дуже добре поводились під орудою свого капатаса. Купка волоцюг дуже мішаного походження, переважно негри, які вічно ворогували з іншими завсідниками ницих міських кабаків, радо вхопилися за цю нагоду звести власні рахунки за таких сприятливих обставин. Серед них не було жодного, хто б хоч колись не дивився з жахом, як Ностромо пхає револьвер йому під самий ніс, або на кого якось інакше не наганяла страху рішучість Ностромо. Він, їхній капатас, був «чоловік на всі сто» і, як вони казали, надто зверхній, щоб вдаватись до лайки, він був невтомний бригадир, а його відчуженість лякала ще більше. І дивіться-но: то ж він вів їх за собою того дня, вдостоюючи жартівливих зауваг то одного, то другого.

Такий провідник надихав, і фактично вся шкода, якої спромоглася завдати юрба, — це одна-однісінька підпалена купа шпал, які горіли добре, бо були просякнуті креозотом. Головна атака на залізничну станцію, контору ОПСК і особливо на митницю, де в сейфовій кімнаті, як було відомо, зберігався великий запас срібних зливків, цілковито провалилась. Навіть маленький готель старого Джорджо, який стояв на півдорозі між гаванню та містом, уникнув розграбування і руйнації, і не якимось дивом, а завдяки сейфам, оскільки спершу ним знехтували, а потім на нього вже не було часу. Надто вже сильно потіснив тоді нападників Ностромо зі своїми карґадорами.