Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

А коли полуденне сонце зсуває із затоки тінь гір, з глибоких долин починають викочуватися хмари. Вони обволікають темними клаптями голі скелі урвищ над лісистими схилами, затуляють шпилі, стелються, поорані бурями, по снігах Іґероти. Кордильєри пропадають з поля вашого зору, ніби розчиняються в тих великих клубах сірої та чорної пари, що поволі сунуться до океану і розчиняються в прозорому повітрі, наразившись усією лавою на сліпучу гарячінь дня. Надтанулий край хмарної лави завжди прагне дістатися до середини затоки, хоча це йому рідко коли вдається. Його з’їдає — як кажуть моряки — сонце. Хіба що, може, від лави відірветься темний грозовий фронт і, промчавши через усю затоку, втече на відкритий водний шир за Асуерою, де раптом вибухне спалахами й гуркотом, наче зловісний повітряний піратський корабель, який, дрейфуючи над обрієм, обстрілює море.

Уночі важкі хмари, сунучись вище в небо, душили всю тиху затоку під сподом непроглядною темрявою, в якій зненацька то тут, то там було чути, як починається чи вщухає злива. Авжеж, ці захмарені ночі стали приказкою у моряків по всьому західному узбережжю величезного континенту. Небо, земля і море — все зникало зі світу, коли Пласідо — за прислів’ям — засинала під своїм чорним пончо. Кілька зірочок, які залишались під нагуслим над морем хмарним склепінням, тьмяно мерехтіли, наче в пащі чорної печери. У її просторіні ваш корабель непомітно плив у вас під ногами, його незримі вітрила лопотіли у вас над головою. Око самого Бога — з похмурим блюзнірством додавали моряки — не могло розпізнати, які діяння рук людських там вершаться, тож ніщо не заважає безкарно покликати на допомогу диявола, якщо тільки і його злоба не провалиться в ту таку кромішню тьму.

Береги затоки — скрізь стрімкі; три безлюдні острівці, які ніжаться на сонці відразу за хмарною запоною напроти входу до гавані Сулако, мають назву Ісабели.

Є Велика Ісабела, Мала Ісабела — вона кругла — і Ермоса [16] Ермоса — промовиста власна назва: hermosa (ісп.) — гарна. , найменша.

Ота остання — заввишки не більше ніж фут над рівнем моря та кроків сім завширшки, просто собі пласка вершина сірої скелі, яка куриться, ніби гарячий присок після зливи, — ніхто доброхіть не ризикнув би ступити на неї босоніж до заходу сонця. На жорсткому бéрезі Малої Ісабели шелестить потворним жмутком сухого листя стара обшарпана пальма з товстим роздутим стовбуром, наїжаченим шипами — просто відьма серед пальм. На Великій Ісабелі є джерело з прісною водою, яке витікає з зарослого краю урвища. Простертий серед моря острів нагадує смарагдово-зелений клин суходолу завдовжки з милю, і ростуть на ньому одне при одному два дерева, кидаючи розлогі тіні до підніжжя своїх гладеньких стовбурів. Урвище те зарóсле чагарниками і тягнеться вздовж усього острова, це глибока покручена розколина, її високий край нависає над нижчим, врешті вона переходить у мілку западину, яка межує з маленькою смужкою піщаного берега.

Якщо дивитися з того низинного кінця Великої Ісабели, око прозирає через затоку — дві милі її довжини так чітко межують з правильною лінією берега, ніби прорубані сокирою, — і впирається просто в гавань Сулако. Це довгасте, подібне до озера водне плесо. З одного боку над самим берегом стримлять під прямим кутом короткі порослі лісом відноги та долини Кордильєрів, з другого боку відкрита панорама великої рівнини Сулако переходить у таємничі опалові далі, повиті сухою млою. Самé місто Сулако — верхи мурів, великі бані, проблиски білих сторожових веж серед розлогих помаранчевих гаїв — лежить між горами та рівниною неподалік від гавані, і просто з моря його не побачиш.

Єдиний натяк на комерційну діяльність у гавані, помітний з берега Великої Ісабели, це квадратний тупий край дерев’яного молу, що його Океанська парова судноплавна компанія (у щоденній мові — ОПСК) перекинула через мілководу частину затоки невдовзі після того, як було ухвалене рішення зробити Сулако одним із портів компанії в Республіці Костаґуана. Державі належать кілька гаваней на її довгому морському узбережжі, але за винятком Кайти, важливої локації, всі вони — або вузькі незручні бухточки, що вдаються в окутий залізом берег, — як-от, наприклад, Есмеральда за шістдесят миль на південь, — або просто незахищені акваторії, відкриті всім вітрам і шарпані припливом.

Можливо, самі вже тутешні атмосферні умови, що відлякували торгові судна минулих століть, змусили ОПСК зазіхнути на це мирне святилище, яке захищало спокійне існування Сулако. Усякі вітерці, які легко бавилися на величезному водяному півколі, окресленому з одного боку півостровом Асуера, не могли стати на заваді паровій силі її чудового флоту. Рік за роком її чорнобокі кораблі снували туди-сюди вздовж берега, в гавань і з гавані, повз Асуеру, повз Ісабели, повз Пунта-Мáла — зневажаючи все, крім тиранії часу. Їхні назви, імена з усенької міфології, стали буденними слівцями на цьому узбережжі, де ніколи не владичили олімпійські боги. «Юнону» тут знали лише за її комфортабельними каютами в середній частині судна, «Сатурна» — за геніальністю його капітана та розмальовано-позолоченою розкішшю салону, а от «Ганімед» був устаткований переважно для перевезення великої рогатої худоби, і прибережні пасажири його уникали. Найсмиренніший індіанець у найглухішому на узбережжі селі добре знав «Цербера», маленького чорного пароплавчика без жодного шарму чи вартих згадки житлових кают, — його місія полягала в тому, щоб повзти вздовж порослих лісом берегів близько від великих грізних скель, послужливо зупиняючись перед кожною жменькою халуп, аби підібрати продукцію — каучук, розфасований у пакунки до трьох фунтів кожен і обгорнутий сухою травою.