Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

З огородженого вигону, що належав Залізничній компанії, вирвався табун коней. Вони наближались, наче вихор, і брикаючись перестрибували через загороду, хропіли й пронизливо іржали — густе, різномасте, бурхливе скупчення гнідих, рудих, сірих спин, вирячених очей, витягнутих ший, червоних ніздрів, довгих розмаяних хвостів. Щойно вони повискакували на дорóгу, як їхні копита здійняли густу куряву — і за шість ярдів від Джорджо прокотилась лише брунатна хмара з розпливчастими обрисами ший і крупів, аж земля задвигтіла.

Віола закашлявся, відвернувшись від куряви, і стріпнув головою.

— Надвечір треба буде трохи половити коней, — пробурмотів він.

У квадраті сонячного світла, яке падало крізь двері, синьйора Тереза, стоячи навколішки перед стільцем, схилила на долоні голову, обтяжену буйними смолисто-чорними кучерями, уже перевитими сріблом. Чорна мереживна шаль, якою вона зазвичай запиналась, упала поруч на підлогу. Двоє дівчаток уже підвелися з колін, стояли, тримаючись за руки, у коротеньких спідничках, з розпущеним волоссям, яке безладно спадало їм на плечі. Молодша затулила рукою очі, немов боялася світла. Лінда, поклавши руку їй на плече, дивилась пильно і безстрашно. Віола поглянув на своїх дітей. Сонце поглибило зморшки на його обличчі, й воно, енергійне і виразне, було непорушне, наче скульптура. Годі було здогадатися, про що він думає. Кошлаті сиві брови затінювали його темний погляд.

— Овва! Чого ж ви не молитесь, як ваша матір?

Лінда надула червоні, аж надто таки червоні губки, але очі її були чудові, карі, із золотими іскорками, розумні та промовисті, й такі ясні, що ніби осявали її витончене блідаве личко. Темні пасма її волосся відливали бронзою, а вії, довгі, вугільно-чорні, ще більше посилювали її блідість.

— Мама збирається пожертвувати церкві багато свічок. Вона завжди так робить, коли Ностромо десь б’ється. Я маю віднести їх у собор, до каплиці Мадонни.

Вона проказала все це швидко, дуже впевненим, жвавим, проникливим голосом. Потім, злегка струснувши сестрине плече, додала:

— І її теж змушу занести одну!

— Чому змусиш? — повагом запитав Джорджо. — Хіба вона не хоче?

— Вона встидається, — відповіла Лінда, пирхнувши смішком. — Люди звертають увагу на її біляве волосся, коли вона йде разом з нами. Вони гукають їй услід: «Погляньте на Рубію [36] Рубія — промовисте прізвисько: rubia (ісп.) — білявка. ! Погляньте на Рубіясіту!» Вони гукають на вулицях. Вона встидається.

— А ти? Ти не встидаєшся, га? — запитав батько, розтягуючи слова.

Вона відкинула назад своє чорне волосся.

— Мені вслід ніхто нічого не гукає.

Старий Джорджо замислено придивився до своїх дітей. Між ними було два роки різниці. Народились вони пізно, через багато років після смерті його хлопчика. Якби він дожив до цього дня, то був би десь такого ж віку, як і Джан’ Баттіста, — той, кого англійці звуть Ностромо; але щодо доньок, то через суворість своєї вдачі, похилий вік, заглибленість у власні спогади він не приділяв їм багато уваги. Він любив своїх дітей, але дівчата більше належать матері, та й чимало його душевного тепла розтратилось у поклонінні та служінні свободі.

Ще зовсім молодим він дезертирував з торгового корабля, який ішов до Ла-Плати, і записався на флот у Монтевідео, яким тоді командував Ґарібальді. Згодом, б’ючись у складі Італійського легіону тієї республіки проти захланної тиранії Росаса [37] Хуан Мануель де Росас (1739–1877) — генерал і консервативний аргентинський політик, який правив Аргентинською конфедерацією з 1829 по 1852 рік (з короткими перервами). Росас був один із перших кавдильйо — латиноамериканських диктаторів. , він і на розлогих рівнинах, і на берегах великих рік брав участь у найзапекліших битвах, які, мабуть, лише бачив світ. Жив серед людей, які виголошували промови про свободу, страждали заради свободи, помирали за свободу — у відчайдушному пориві, звернувши очі до пригнобленої Італії. Його власне завзяття живилося сценами кровопролитних боїв, прикладами високої самопосвяти, громами військових протистоянь, запальною мовою прокламацій. Він ніколи не розлучався зі своїм вождем — полум’яним апостолом незалежності, і відколи до нього пристав, тримався пліч-о-пліч із ним в Америці та Італії аж до фатальної битви при Аспромонте [38] Аспромонте — гора в Південній Італії. 29 серпня 1862 року біля її підніжжя відбулась битва, під час якої Королівська італійська армія розбила добровольче військо під орудою Ґарібальді. Сам Ґарібальді був поранений і ув’язнений. , коли зрада королів, імператорів та міністрів відкрилася світу через ув’язнення його героя — катастрофу, яка посіяла в ньому похмурі сумніви у власній спроможності розуміти шляхи Божої справедливості.